Її називали «українським соловейком», а голосом заслуховувалися. Її лірико-драматичне сопрано відкривало світові всю безмежність і непересічність таланту. Справжність та щирість її співу проймали людей до мурах. Її голос гартувався під вибухи снарядів та свист куль. Вона заглиблювалася в образи своїх героїнь настільки, що вживалася з ними, намагалася відчути й побачити всю повноту внутрішнього світу цих силодухих жінок. Та ще й тому, що сама була такою. Однією з них.

Ну що ж, не моритиму очікуваннями. Сьогодні познайомимося з українською співачкою Оксаною Петрусенко, чий внесок в українську культуру вагомий.

Народилася Оксана Петрусенко 18 лютого 1900 року. За однією версією – у селі Балаклія Харківської губернії, за іншою – у Балаклаві біля Севастополя. У незаможній родині Андрія та Марії Бородавкових. Та ми знаємо нашу легендарну співачку саме як Оксану Петрусенко, адже такий псевдонім вона взяла собі, коли тільки починала свій шлях на сцені.

Почалося все в дитинстві, коли повз їхню хату проїжджав військовий капельмейстер. Чоловік почув, як співає Оксана, й допоміг потрапити дівчинці до церковного хору. Згодом вона співала в аматорському колективі та водночас підробляла на севастопольській взуттєвій фабриці.

Пізніше отримала місце в пересувній трупі Олександра Глазуненка. Потім працювала у Херсонському музично-драматичному театрі, який очолював Іван Сагатовський. Там вона зустрілася з Петром Бойченком, якого покохала. Запізнилася на прослуховування, а він допоміг їй влаштуватися туди на роботу. Однак почалася Українська революція, і театр розпався. Взаємини завершилися. Оксана поїхала до Києва, вступила у Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. Недовчилася. Зустріла там своє кохання – співака Мефодія Семенюту-Барила. Оксана завагітніла. Та виявилося, що чоловік не готовий стати батьком. Тому вона пішла від нього, зберегла маленьке життя. І 16 січня 1925 року на світ з’явився первісток – син Володимир.

Після невдалих взаємин Оксана не зачиняла на замок своє серце. Полюбила втретє. Андрій Чеканюк був молодшим за неї на 9 років. На жаль, історія повторилася. Андрій покинув Оксану, коли дізнався, що жінка при надії, адже мав дружину і двох дітей.

8 липня 1940 року Оксана Петрусенко народила сина Олександра. Називала його ніжно – Алік. Та довго набутися з дитиною не змогла, не встигла зігріти його своєю материнською любов’ю. За тиждень після пологів раптово померла.

У медичному висновку лікарів зазначено – післяпологове ускладнення. Проте щодо її смерті ходили різні чутки. Одна з них, що Оксану Петрусенко отруїли.

 Оксана Петрусенко любила співати. У її репертуарі лунали різні пісні та були й улюблені: «Віють вітри» з опери «Наталка Полтавка», «Місяцю ясний» з опери «Запорожець за Дунаєм» та народна пісня «Така її доля». Зберігся запис 1939 року. На ньому,  Оксана Петрусенко співає український романс композитора Дениса Бонковського на вірші Тараса Шевченка «Нащо мені чорні брови» (Думка). 

https://youtu.be/kEFQiBTiLe0

Цікаво, що Оксані Петрусенко було легше на одному подиху проспівати всю партію своєї героїні, аніж вимовити кілька слів на сцені. Співала вона просто, щиро. Саме за цю простоту й відвертість її любили слухачі, називали тепло – «наша Оксана».

Вона не гналася за грошима, жила скромно, на невеличку платню у театрі. Її було щедро обдаровано – мала багато надійних друзів. Дуже тепло про неї у своїх спогадах говорила співачка Клавдія Демидова-Проценко:

«У 1940 році весною наш колектив був на гастролях у Львові. Оксана співала там партію Одарки в опері “Запорожець за Дунаєм”. Це був останній спектакль Петрусенко. Зовсім хворою вона приїхала до Києва. У лікарні вона народила сина. Була щаслива надміру, але раптова смерть обірвала її прекрасне життя. У липні 1940 року Оксани не стало. Ніхто не хотів цьому вірити...

Я запам’ятала її як дуже скромну, навіть соромливу жінку. Вона була ласкава, ніжна мати. Весь вільний час віддавала своєму першому синові Вовці, прищеплювала йому любов до мистецтва, до книги, часто водила до театру. Була гостинною господаркою, з радістю приймала у себе друзів і частувала їх стравами, серед яких ми були небайдужі до її вареників.

З усіма була привітна і дуже ніяковіла, коли її хвалили. В колективі Київського оперного театру Оксану любили за щирість, доброту і справедливість. Такою вона лишалася в нашій пам’яті».

У 1936 році отримала звання заслуженої артистки УРСР та орден «Знак пошани».

Оксана Петрусенко за той лік, що їй відміряно Богом, зробила величезний внесок у розвиток української музики. Залишила спадок: 45 записів, які збирали протягом 5 років. Їх записували на грамофонну платівку. Зібрали аж 20 українських народних пісень.

Прикро, що важливі деталі з життєпису Оксани Петрусенко втрачено назавжди. І цю інформацію, що збереглася, потрібно берегти й передавати нащадкам. Розповідати про наші неймовірні діаманти.

Павло Тичина написав епітафію «Пам’яті Оксани Петрусенко»:

«Їй од природи стільки було дано,

Як велетень вона росла й росла.

Ой рано, рано, дуже рано,

Оксана, ти від нас пішла…

Й народ, яким жила ти, – вічна сила –

Носитиме твій образ на руках!

Що смерть? Сьогодні хай скосила, –

Але не скосить у віках!». 

Книги про життєвий шлях Оксани Петрусенко є у відділі культури та мистецтв Волинської обласної бібліотеки для юнацтва. Приходьте, пізнавайте наших українських митців!

Автор тексту: Анна Романчук.