Митець світового рівня.

 

Олександр Мурашко — видатний український художник, фундатор нового українського малярства XX століття та один з організаторів Української академії образотворчого мистецтва. Його роботи здобули міжнародне визнання, а виставки проходили по всій Європі. Проте найбільше він любив свою Батьківщину, рідне місто, у якому народився — Київ.

«Тут світло, тут сонце, тут чудова природа, тут своя культура», — писав Мурашко.

 Народився Олександр Мурашко 7 вересня 1875 року в Києві. У записі про народження в метричній книзі відомостей про батька немає, оскільки мати Марія Іванівна Крачковська народила його поза шлюбом. До семи років жив біля містечка Борзни на Чернігівщині, де його виховувала бабуся, проста селянка, яка своїми оповідями про героїчні часи козацтва та народною мудрістю пробуджувала в ньому уяву, любов до природи.

Згодом хлопця, покинутого матір'ю, від бабці до себе забирає дядько. Та з часом у матері Олександра, прокидаються материнські почуття, й тепер хлопець живе з нею. Після її одруження Олександр переїжджає до Чернігова, де в його вітчима, теж Олександра Мурашка, рідного брата художника Миколи Мурашка, була невелика іконописна майстерня, заснована 1827 року. Господар починає активно залучати пасинка до роботи.

Наприкінці 1880-х, отримавши замовлення на проведення оформлювальних робіт (ґрунтування стін, малярні й позолотні роботи, виготовлення меблів), вітчим разом із сім'єю й майстернею перебирається до Києва. Майстерню розмістили у власному будинку на Малій Житомирській, 14. Саме від брата Олександр Мурашко, власник іконостасної майстерні в Чернігові, дізнався про заплановані великі роботи в Києві у Володимирському соборі й переніс свою майстерню до Києва, отримавши підряд на ґрунтування стін і позолотні роботи. А згодом — і на виготовлення церковних меблів. За інформацією Ігоря Шарова, верхні, мармурові, колони іконостаса виготовлено в Італії, а нижні, дерев'яні, — у майстерні Олександра Мурашка.

Таким чином підліток опинився в центрі знаменної події, яка сколихнула художні кола Російської імперії: на його очах народжувались розписи Володимирського собору. Малювання для Мурашка стає сенсом життя. Конфлікти з вітчимом змусили п'ятнадцятирічного Сашка залишити родину і заробляти на життя самостійно. Розумів хлопця й підтримував його бажання стати художником не Олександр, а Микола Мурашко — дядько Олександра Мурашка, рідний брат вітчима, засновник і незмінний керівник Київської малювальної школи (відомої також за його іменем).

Зусиллями Прахова, Васнецова і Нестерова опір Олександра Івановича було зламано. Примирившись із вітчимом, отримавши деяку суму грошей на дорогу та його прізвище, Олександр їде до Петербурга.

Восени 1894 року Олександр Мурашко вступає до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії.

«Худий, високий, лахматий, сором’язливий», – згадував про молодого художника його свояк Микола Прахов. Таким Олександр Мурашко їде підкорювати Петербург. Там була Академія мистецтв, центральний навчальний заклад усієї імперії. До неї прагнули потрапити усі амбітні майстри. Мурашка спочатку зарахували вільним слухачем, а незабаром перевели в учні. Цікаво, що Мурашко став вихованцем свого земляка – Іллі Рєпіна, кумиром петербурзької молоді, який також починав свій шлях у столиці вільним слухачем. Під впливом Рєпіна сформувався талант Мурашка-портретиста, про що свідчать його ранні, позначені високим рівнем професіоналізму, твори. Рєпінська школа заклала реалістичні основи мистецтва Мурашка. До яких би живописно-декоративних пошуків не звертався надалі художник, він завжди утверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу.

Ба більше, обидва художники працювали в іконописних майстернях в Україні. Ілля Рєпін уже в 19 років мав славу умілого іконописця. А Мурашко проходив практику у свого вітчима.

Під впливом історичних полотен Рєпіна молодий Мурашко пише дипломну картину «Похорон кошового». Вона принесла йому звання художника і право на поїздку за кордон. Усі художники отримували 2000 рублів на рік і зазвичай починали європейський вояж з Італії. Таким був шлях і Мурашка. Далі через Німеччину – у Париж.

Картина Похорон кошового.

У мистецькій столиці світу, художник багато малює. Пише жінок. І саме у Парижі він написав свій знаменитий «Портрет дівчини у червоному капелюсі».

Картина дівчина в червоному капелюсі.

Після поїздки за кордон Мурашко кілька років живе і працює у Петербурзі, але невдовзі повертається до Києва. Саме вдома реалізувався його талант живописця, педагога й організатора. Спочатку він докладе чималих старань, аби згуртувати місцевих митців. Сприятиме створенню Київського товариства художників. А з початком української революції буде серед засновників Української академії мистецтва (УАМ).

У 1909-му його твори вперше демонструють у Європі – на Міжнародній мистецькій виставці у Мюнхені. Полотно «Карусель» отримує золоту медаль другого класу. Її купують за 1200 німецьких марок. Після вирахування комісії художник отримав близько 1000 марок. Згідно з тодішнім курсом, це майже 500 рублів. Власником картини став надвірний радник із Будапешта Макс Маркус. Відтоді слід «Каруселі» губиться, спроби розшукати її успіху не принесли.

Картина Карусель

Завдяки отриманій у Німеччині нагороді художника помітили організатори Венеційського бієнале. У 1910 році Мурашко виставляє там дві ще зовсім свіжі роботи – «Неділя» та «На терасі». До Києва вони вже не повернулися, оскільки їх купили під час виставки. Цікаво, що з трьох робіт, придбаних у павільйоні Російської імперії, дві належали пензлю Мурашка. До початку Першої світової війни твори українського художника побували на виставках у Кельні, Дюссельдорфі, Берліні, Амстердамі та неодноразово у Мюнхені.

Прихований національний компонент.

Історичний 1917-й стає знаковим у житті Мурашка. Його висувають на здобуття звання академіка петербурзької Академії мистецтв. Проте революційні події переривають процедури. Ставлять вони хрест і на участі митця в московських і петроградських виставках. Відтоді в його біографії розпочався новий, винятково «український», період.

Саме у 1917 році Мурашко стає одним із засновників і професором Української академії мистецтва, першого вищого мистецького навчального закладу в Україні. Це була зіркова команда! Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек, Михайло Жук, Григорій Павлуцький.

Фото засновників.

Олександр Мурашко уже був добре знайомий із педагогічною роботою. З 1909-го він кілька років викладав у Київському художньому училищі. А у 1913-му відкрив власну студію. Його учнями були: Ніссон Шифрін, Ісак Рабинович, Карпо Трохименко, Анатоль Петрицький, Тіна Омельченко.

Найімовірніше, митець належав до тих українців, яким саме революційні події 1917 року допомогли остаточно усвідомити свою національну приналежність. Мурашко був насамперед портретистом, а от жанрових речей створив не так уже й багато. Тому помітити у його творах національний компонент подекуди складно. Проте не лише в жанрових сюжетах проявляється національний стиль. Радше навпаки. У таких творах етнографічні елементи нерідко виступають як ефектний антураж, що робить сюжет «колоритнішим». Звернувшись до зображення народного життя, митець пише картини «Зима», «Дівчина», «Неділя», «Селянська родина» та «Праля».

І ось настає фінальний у його житті 1919 рік. 43-річний художник цілком реалізований як у професійному, так і особистому житті. З дружиною – Маргаритою Августівною Крюгер виховує прийомну дочку Катерину. Останній місяць його життя – найзагадковіший. Спробуймо розібратися у тих подіях.

Смерть Мурашка – помилка ЧК?

Із середини травня 1919 року Мурашко поєднував роботу в УАМ зі службою у Всеукраїнському державному видавництві. Це був орган із важливим ідеологічним навантаженням. Адже видавнича продукція – один із найвагоміших засобів агітації. Мурашко працював у художньому підвідділі Всевидава.

І от наприкінці травня 1919 року у газеті «Известия ВЦИК» опублікували списки осіб, які мали сплатити контрибуцію. Це були примусові грошові внески та надзвичайні революційні податки, які органи нової влади стягували із заможних верств населення. До списків потрапили десятки мешканців Києва, зокрема і Мурашко. Його зобов’язали сплатити 25 тисяч карбованців. Хто відмовлявся вносити гроші – арештовували й відправляли на примусові роботи. Саме це трапилося з Мурашком. Арештували його 8 червня.

Пізніше дружина художника описала з його слів день на примусових роботах. «Стосовно Дарниці він розказував, що їх відразу поставили возити ліс на дрезині. Але не приготували ні їжі, ні нічлігу. Вони самі заселили якусь пусту дачу, знайшли самовар і провізію і, повечерявши, залягли спати. Наступного дня багатьох відпустили, зокрема і його за посвідченням, яке я дістала», – писала Маргарита Мурашко.

Про трагічні події з 14-го на 15 червня нам також відомо завдяки її записам. Ту ніч подружжя провело вдома у сусідів Шустових. Це була родина київського адвоката, вони належали до найближчого оточення художника. Атмосфера в домі панувала «затишна», пили чай, розмовляли. Мурашко розказував про своє дитинство і запальний характер. Сиділи добре, і ніхто не здогадувався про дозвіл ходити лише до першої години ночі. Мурашки прострочили комендантську годину і вийшли з гостей по першій. Жили вони у будинку на вулиці Багговутівській, 25, в районі Лук’янівки.

Існує кілька версій стосовно вбивства Олександра Мурашка. Першим цю тему порушив художник та колега Мурашка по Всевидаву Георгій Лукомський. Його брошура «Венок на могилу пяти деятелей искусства. Памяти Е. И. Нарбута, В. Л. Модзалевского, А. А. Мурашко, К. В. Шероцкого и П. Я. Дорошенко» вийшла 1922 року у Берліні. Ця невелика книжечка викликала надзвичайний резонанс.

Він пише: «У чека був добрячий сумбур. Відбулося багато «помилок» від поспіху і невпевненості у владі. І ось те, що спіткало бідного Мурашка, – безперечно, одна з таких помилок, у зв’язку з переплутаними списками». Не минув Лукомський і політичної складової. Він стверджував, що Мурашко «безперечно, був в українських партіях», учасників яких переслідували. Натомість Микола Прахов вказував на прихильність художника до радянської влади й звинувачував українських націоналістів у причетності до його загибелі. Варто додати, що дружинами Прахова і Мурашка були рідні сестри.

Обидва коментатори були переконані, що Мурашка застрелили саме з політичних міркувань. Проте підозрювали у цьому кардинально різні політичні сили.

У радянській історіографії утвердилась версія, що митця вбили грабіжники. 17 червня 1919 року газета «Известия ВЦИК» описувала ту ж саму сцену, що і Маргарита Мурашко. «Пізніше труп Мурашка знайшли у будинку 18 на Дорогожицькій вулиці. Бандити зняли з покійного костюм, персні, забрали гроші», – писало видання. Проте вдова з такою версією не погоджувалася. «У будь-якому випадку, це не були просто грабіжники: вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики тощо», – писала вона у спогадах. Хоча на тому, що це було політичне вбивство, вона не наполягала.

Сьогодні радянське трактування не витримує жодної критики. Найімовірніше, вбивство Мурашка вже не буде розкрито остаточно. Але є сподівання, що новознайдені джерела зможуть пролити на нього світло.

Життя вдови художника також обірвалося трагічно. Після загибелі чоловіка вона зберігала його картини та особисті папери. Упродовж 1920-х років не раз надавала зібраний матеріал дослідникам життя й творчості Олександра Мурашка. Через деякий час Маргарита Августівна вдруге вийшла заміж. Її обранцем став архітектор з Риги, німець за походженням Герман Олександрович Зейберліх (Зойберліх). Десь у 1936 році вона перебралася до Криму, де він тоді працював. У листопаді 1937-го Зейберліха арештували. А через кілька місяців до в’язниці потрапила і Маргарита Августівна. Подружжю інкримінували роботу на німецьку розвідку. У листопаді 1938-го Германа Зейберліха розстріляли. У жовтні 1939-го вирок ухвалили й жінці: п’ять років виправно-трудового табору Карлаг, що в Казахстані. Довідатися її подальшу долю та місце поховання досі не вдалося.

І тільки в 90-х роках XX століття подружжя реабілітували.

Отож, 14 червня 1919 року, вночі, поблизу його дому на Лук’янівці лунає постріл, який обриває життя талановитого українського художника Олександра Мурашка. Він загинув на 44-му році життя від руки тодішньої більшовицької влади.

Цікаві факти з життя Олександра Мурашка:

1. Хто був його батьком невідомо. Народила його донька священник.

2. Олександра записали на прізвище матері – Крачковський. Лише у 20 років, після того, як мати побралася з Олександром Мурашко (відомим на той час іконописцем, майстром іконостасів та різьбярем по дереву) він узяв прізвище свого вітчима.

3. До семи років Олександр Крачковський жив на Чернігівщині неподалік Борзни й виховувався бабусею. Потім матір забрала його до себе в Чернігів, де жила з Мурашком. Той утримував у місті власну майстерню, до роботи в якій почав залучати малого Сашка.

4. 1887-го Олександр Мурашко отримав замовлення з облаштування Володимирського собору, відтак перевіз до Києва родину та майстерню.

5. Сашко Крачковський змалку мріяв стати маляром, видатним художником, вступити до академії мистецтв. Але вітчим про це не хотів навіть чути. Йому були потрібні працівники в майстерню, тож планував зробити з пасинка іконописця. У Києві хлопчика віддали в духовне училище. Він часто прогулював заняття, почав потай відвідувати Малювальну школу Миколи Мурашка (брата свого вітчима). Водночас із завзяттям допомагав перемальовувати ікони та виконувати будь-яку роботу для Володимирського собору, де якраз працювали Віктор Васнецов та Михайло Врубель. Спостерігаючи за їхньою працею, Сашко остаточно переконався у тому, що попри заборону батьків стане художником. Він утік з дому, жив де доведеться, сильно застудився. Їздив по селах та малював. Примирити батька з сином вдалося Миколі Мурашко та найближчим друзям.

6. Батьки побралися і Сашко узяв прізвище Мурашко, під яким вступив до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. Це відбулося зі згоди вітчима.

7. Протягом 1894 – 1900 років Олександр Мурашко навчався в Академії в Іллі Рєпіна. Під його керівництвом створив перше фундаментальне полотно – дипломну роботу «Похорон кошового», яке було визнане кращим серед студентських робіт. Він отримав золоту медаль і відрядження з перспективою продовження освіти у кращих живописців Німеччини, Італії та Франції. Козацька тематика була однією з улюблених Рєпіна, що і вплинуло на вибір сюжету. Існує припущення, що позував для картини Михайло Старицький.

8. Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак почав відходити від академічної техніки. Почав поєднувати різні живописні прийоми. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

9. Картина «Карусель» принесла йому європейське визнання. На Х Мюнхенській міжнародній виставці (1908 р.) автора нагородили золотою медаллю. Ця картина експонувалася на Мюнхенській виставці у 1908 р., після чого її придбали для Музею образотворчих мистецтв Будапешта. Ескіз до картини, виконаний у 1905 р. зберігається в Національному художньому музеї України.

10. 1909 –го Олександр Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер, яка стала його музою та моделлю.

11. 1913-го подружжя відкрило художню студію Олександра Мурашка, яка розташовувалася у хмарочосі Гінзбурга на Інституцькій.

12. 1917-го у Києві відкрилася Українська Академія мистецтв. Художник доклав чимало зусиль для її створення і став, нарівні із Георгієм Нарбутом, Миколою Бойчуком, братами Кричевськими, одним із її фундаторів.

13. 14 червня 1919-го Олександр Мурашко разом із дружиною увечері поверталися додому. До них підійшло троє чоловіків, які забрали художника із собою. Наступного дня його тіло знайшли на сусідній вулиці.

 Кузьма Скрябін - легенда української музики!

2 лютого виповнюється 10 років із того трагічного дня, коли загинув Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін). Його загибель стала страшною втратою для України, але пам’ять про нього не згасає. Він назавжди залишив слід у серцях українців, адже був не лише талановитим музикантом, автором сотень пісень, а й людиною, яка завжди залишалася щирою, простою та близькою до свого народу.  

Його пісні — це дзеркало нашого життя: іронічні, глибокі, сповнені світла та болю, вони відображали переживання кожного з нас. Він умів говорити правду у своїй творчості, сміявся з абсурдності, підтримував усіх, хто цього потребував, і ніс своє тепло всюди, де з’являвся. Для багатьох Андрій Кузьменко запам'ятався веселим, життєрадісним, із унікальним почуттям гумору, а його трагічна смерть шокувала всю Україну.  

Відвертий, дотепний, талановитий — таким Андрія пам’ятає вся країна. Його пісні понад 30 років співають мільйони, але за життя він так і не отримав жодного офіційного звання. Народним артистом Кузьма був де-факто. До своєї слави він ставився з іронією, не втрачав здорового глузду, але ніколи не давав сумувати.  

Окрім музики, Скрябін мав ще одну пристрасть — подорожі. Він об’їхав майже весь світ: катався на лижах в Андорі, відпочивав на пляжах Іспанії, а одного разу навіть відправився на Північний полюс. Коли у нього з’являлися вільні дні між концертами та зйомками, він просто купував квиток і летів світ за очі в пошуках нових вражень. Завжди в русі, завжди в пошуку пригод.  

Він ненавидів пафос. Будь-яке застілля, телешоу чи церемонію миттєво перетворював на феєрверк щирих емоцій. Він був не таким, як усі. Наприклад, не любив футбол, зате любив увесь світ, але завжди залишався українцем.  

Його життя забрав автомобіль, який він обожнював і вважав другою домівкою. Кузьма об’їздив на ньому всю Україну та Європу й майже щодня сам був за кермом. В аварію він потрапив, коли повертався з гастролей до Києва, поспішаючи на літак у чергову подорож.  

2 лютого 2015 року земний шлях Андрія трагічно обірвався після концертів у Кривому Розі в рамках всеукраїнського туру. Він довго вагався, чи варто їхати в цей тур і чи взагалі на часі давати концерти. Проте зрештою зважився, адже виступи допомагали збирати кошти для військових на Сході.  

Кузьма говорив:  

«Ми думали в той тур не їхати. Він планувався, коли війною навіть не “пахло”. Потім два місяці депресував. Я думав: не буду нічого робити, не буду їздити на концерти, але згодом дійшов висновку:  

а) так само, як мені хочеться притулитися до когось близького, коли зле, так само і тим людям у залі хочеться притулитися, тому виходить, що концерти такі сімейні. Ми там, певно, більше говоримо, ніж співаємо, тобто є про що поговорити;  

б) якщо я перестану заробляти гроші, я не зможу нічим допомогти...».

Андрій активно висловлював свою громадянську позицію, відкрито критикував владу й не боявся давати навіть провокативні коментарі:  

«Політики — люди з іншої планети, вони закони придумують для нас, щоб нас, як отару, тримати в якомусь периметрі...». 

«Через що у нас всі біди? Тому що у нас немає потреби... Ми говоримо, що політики нічого не роблять, потім нам приносять мішок гречки, і ми голосуємо за нього. Тобто ми продаємося фактично за мішок гречки... Не терпи — скажи! Кожному хаму треба говорити, що він хам, і тоді щось зміниться. Поки ми будемо сидіти й думати, що на моїй вулиці не стріляють і все нормально, доти будемо воювати...».

У 2020 році президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив Андрія Кузьменка званням Героя України. Він також був посмертно нагороджений орденом «Захисник кордонів батьківської землі» (№ 001) і став кавалером ордена «За заслуги» I ступеня (2015).  

Цікаві факти з життя Скрябіна:

1. У дитинстві Кузьма мріяв стати водієм сміттєвоза, але здобув освіту у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького за спеціальністю «стоматологія».  

2. Служив у прикордонних військах, мав звання лейтенанта медичної служби.  

3. У 2000 році гурт «Скрябін» розпався, але популярність Андрія почала зростати.  

4. У шкільні роки створив свою першу музичну групу «Ланцюгова реакція».  

5. Захоплювався біатлоном (був кандидатом у майстри спорту), плаванням і письменництвом.  

6. Записав близько 20 студійних альбомів, зняв 52 кліпи й створив безліч хітів.  

7. Під час подій на Майдані його пісню «Революція у вогні» відмовлялися крутити радіостанції.  

8. Любов до музики прищепила мама — вчителька музики.  

9. Був автором гурту «Пающие трусы» й першим наставником DZIDZIO.  

10. Вільно володів українською, польською, англійською та російською мовами.  

11. Написав кілька книг, зокрема «Я, "Побєда" і "Берлін"», «Я, Паштет і Армія», «Місто, в якому не ходять гроші».  

12. Його мати, Ольга Кузьменко, написала книгу «Моя дорога птаха. Мамина книжка», частина коштів від продажу якої йде у Благодійний фонд Кузьми Скрябіна.  

Його голос, слова й невтомна енергія залишаються з нами, нагадуючи про важливість бути справжніми, цінувати життя й не боятися бути собою.

 Проєкт "Світ крізь вікно" представляє книгу Едріана Беслі "Біллі Айліш. Неофіційна біографія".

 Це історія про шлях дівчини, яка, ігноруючи закони шоу-бізнесу, зуміла підкорити його найвищі вершини. Дізнайтеся більше про унікальну артистку, чиї талант і сміливість змінили світ музики." Шукайте книгу у відділі культури та мистецтв ВОБЮ.

https://www.facebook.com/Volyn.Youth.Library/videos/1017048637128937

#Читай_на_Волі_2 

#Бережисвоєрідне #Бібліотека_на_Волі_2

 #ВІДДІЛ_КУЛЬТУРИ_ТА_МИСТЕЦТВ_ВОБЮ

                       

                                        Феномен «Щедрика». Щедрівка крізь простір і час!

Цю мелодію знає кожен. Щедрувальники починають свої заспіви на Щедрий вечір саме з неї. Цю легендарну щедрівку співають акапельно на концертах. Вона лунає скрізь. У чому ж феномен «Щедрика»? Мабуть, відповідь на це питання з області незримого, як і всі шедеври визначних митців.

 

Автором «Щедрика», який створив неймовірне аранжування цієї щедрівки, є Микола Леонтович. Над обробкою «Щедрика» - мелодії, що так полюбилася усьому світові, він працював майже все життя. Яке, на жаль, було нетривалим, обірвалося у 44 роки пострілом агента ВНК(Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем при РНК РРФСР). Тодішні владні структури переслідували Леонтовича за його творчість, нищили талановитих українців, не давали їм творити. Зло дратували мелодії любові, радості, щастя та добробуту, якими просякнуті українські музичні твори.

 

Чи знаєте, що Микола Леонтович переписував свій твір кілька разів і двічі хотів знищити? «Щедрик» має аж п'ять авторських редакцій. Мотив щедрівки повторюється 68 разів. Співається суголосно, на чотирьох нотах.

Мелодія «Щедрика» якимось дивним чином перебудовує настрій. Преображає. На рівні чуттів відгукується в серцях людей. Ось як відчув «Щедрик» Леонтовича Кирило Стеценко:

«Він — ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка настільки «ажурна», ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невелику річ... і так вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб».

 

Як тільки Микола Леонтович завершив роботу над «Щедриком», одразу надіслав своє творіння видатному диригенту Олександру Кошицю. На рукописі зазначено дату 18 серпня 1916 року. Саме Олександр Кошиць показав «Щедрика» Миколи Леонтовича українцям. Це відбулося у 1916 році на Різдво Христове в Києві під час різдвяних концертів хору Свято-Володимирського університету. Тож саме цей день став першою сходинкою «Щедрика» до світової слави. Далі були гастролі. Мелодія об'їхала всю Європу, а згодом - увесь світ.

Пізніше Олександр Кошиць листувався з музикознавцем Павлом Маценком і описував свої відчуття після заспіву «Щедрика» Миколи Леонтовича:

«Приїхав до Києва Леонтович і привіз із собою на розгляд щось нове, не пам'ятаю, що. Це була вже друга його візита до мене, і так само як у перший день знайомства, ми сіли пограти й мої розкладки... А потім я одержав від нього "Щедрика", в якому головну роль грає той самий засіб, і тоді ж (я) вивчив його зі Студентським хором для наступного концерту колядок у 1916 році. Це був початок популяризації Миколи Леонтовича в моїх концертах і взагалі перший його виступ у світ як компоніста. Виступ був дуже вдалий і успішний».

Та сам Микола Леонтович був дуже скромним. Навіть його учні не знали, що їхній учитель є автором більшості творів, які вони вчили.

 

Є кілька версій того, де Леонтович почув «Щедрика». Одні дослідники вважають, що першоджерелом улюбленої щедрівки є пісня a cappella, записана у місті Краснопіль Житомирського повіту на Волині. Інші припускають, що це сталося на Хмельниччині, у невеличкому селі Підлісці, що на Ізяславщині, бо ж саме звідти була родом його дружина Клавдія Жовткевич.

Закохалися в «Щедрика» й американці завдяки перекладу знаменитої щедрівки англійською, українським диригентом, діаспорянином Пітером Вільговським. Вона стала відомою світові як «Carol of the Bells» - «Колядка дзвоників». Де тільки не лунала ця чудесна українська мелодія! Нині «Щедрик» Миколи Леонтовича - світовий хіт не тільки XX, а й XXI століття.

І зараз словами цієї щедрівки люди бажають один одному добра, щастя та добробуту. Защедруймо і ми, аби цей рік для нас був щедрим!

 Щедрик, щедрик, щедрівочка,

 Прилетіла ластівочка,

 Стала собі щебетати,

 Господаря викликати:

 «Вийди, вийди, господарю,

 Подивися на кошару, —

 Там овечки покотились,

 А ягнички народились.

 В тебе товар весь хороший,

 Будеш мати мірку грошей,

 Хоч не гроші, то полова,

 В тебе жінка чорноброва».

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

 До речі, маємо у книгозбірні «Різдвяний співаник», де зібрано українські колядки й щедрівки з різних місцин України, які збереглися. Та ще багато книжок. Тож приходьте, знайомтеся з нашим фольклором та вивчайте слова  українських пісень зі своїми рідними та друзями.

Автор тексту: Анна Романчук.

 

Спільна гра - це можливість пізнати колег краще та зарядити свої батарейки!

14 січня наші бібліотекарі стали учасниками проєкту «Гра та Правила або Правила Гри». Вони збалансували свої емоції, граючи в ігри для ментального здоров'я. За одну сесію встигли освоїти дві. Спочатку одноголосно обрали улюблену настільну гру багатьох читачів – «Dixit», а потім перевіряли свої знання про Україну в інтерактиві «Вікторина Україна».

За одним столом зібралося вісім бібліотекарів. Серед них – Тетяна Швай. Вона не вперше модерує ігри проєкту «Гра та Правила або Правила Гри», але цього разу із задоволенням долучилася як учасниця й поділилася враженнями:

«Ця гра – простір для моєї фантазії. Вона ідеально допомагає розвантажитися».

Наталка Андрощук (Олійник), також модерує ігри цього проєкту. Зізналася, що кожна ігрова сесія допомагає і їй самій:

«Це можливість перезавантажити мізки та позбутися стресу, у якому живемо щодня».

Лариса Тананайко, бібліотекарка з багаторічним стажем, відзначила, що вперше колеги зібралися у такій кількості, щоб подбати про своє ментальне здоров'я:

« Дуже задоволена грою. Було цікаво. Багато чула про "Dixit" від колег і довго думала, що це за гра на асоціації. Коли спробувала – була захоплена процесом. Обов’язково гратиму ще!».

Ольга Киричук, відповідає за поповнення нашого бібліотечного фонду і не завжди має нагоду подбати про свій емоційний стан. Приємно здивована тим, як ігри покращують настрій:

«Гра виключає від зовнішнього світу. Розслабляєшся і виходиш релаксаційний».

Юлія Вірун, наша наймолодша бібліотекарка, також задоволена цією ігровою сесією:

«Ігри разом із колегами – це чудовий спосіб розслабитися, відключитися від реальності та забути про проблеми».

Наша бібліотекарка Інна Ярощук перемогла у «Dixit» і дуже радіє цьому.

Проте найбільш захоплено грала Ліля Бондарук, емоційно коментувала кожен крок у грі.

Долучайтеся до наших ігрових сетів і Ви! Граємо щонеділі з 12:00 до 14:00. Завітайте до бібліотеки та подбайте про своє ментальне здоров’я!

Автор тексту і фото: Анна Романчук(Anna Dibrova).

Проєкт реалізується за підтримки Humacoop - Amel, France, Fondation de France, La Guilde, Council of Europe, Ville de Grenoble.#баланс_емоцій_ігри_для_ментального_здоров_я

#Гра_та_правила_або_Правила_Гри

                                                       Світ – очима юних митців!

15 грудня у Волинська обласна бібліотека для юнацтва відкрили виставку «Розмаїття мрій». Тут експонуються картини талановитих юних митців творчої студії художниці Олени Звягінцевої.

Її картини, особливо портрети та образи козаків-характерників, вражають глибиною й справжністю. Це неймовірний процес, споглядати, як художник зростає до такого рівня, коли вже може ділитися своїм досвідом з іншими. Зараз можемо бачити, як творчість Олени просочилася у роботи її учнів.

Протягом години художниця з любов’ю розповідала про своїх вихованців, намагаючись згадати кожного. Діти теж не соромилися: виходили, ділилися своїми історіями, розповідали їхній шлях у мистецтво. Цей день точно запам’ятають, адже відбулася їхня перша виставка.

Творча студія Олени Звягінцевої зародилася у стінах Волинської обласної бібліотеки для юнацтва. Спочатку юні митці працювали у мистецькому відділі, іноді - у краєзнавчому. Однак війна внесла свої корективи. Хтось виїхав із країни, хтось залишився. Робота на деякий час перервалася, але зв’язок один з одним не втратили.

Згодом художниця відкрила власну майстерню в Галереї Мистецтв, де знову запрацювала студія для юних художників. Пряма мова художниці:

«Назва нас ще не знайшла. Наша студія – особлива, така мінітворча сім’я. У Луцьку є різні художні майстерні, але ці діти прийшли саме до мене. Хтось хоче малювати, хтось – творити своїми руками. Мабуть, це тому, що даю дітям свободу. Вони можуть експериментувати з різними матеріалами: акрилом, гуашшю, пастеллю, олією, крейдою, вугіллям».

У студії є діти, які тільки почали навчатися, а є й ті, що займаються понад два роки. Усі вони особливі й різного віку, від 8 до 15 років.

«Ми пишемо НАШЕ УКРАЇНСЬКЕ: пейзажі, архітектуру. Навмисно не підписувала роботи, аби глядачі знаходили їх самі».

Художниця вірить у своїх вихованців:

«Дитина, як плід, дозріває – уява, думка, руки. От приходить вона у вересні, а за три місяці має вже інший рівень. Перші роботи не продаємо, їх потрібно берегти й показувати іншим. Ми працюємо, як дорослі художники: лакуємо роботи, одягаємо їх у рами. А іноді діти малюють те, що їм наснилося».

Софійці всього вісім років. Днями на занятті вона намалювала персонажа зі сну - песика, на ім'я Тявчик, далматинця з подругою Тявою. Софійка любить малювати пандочок, а її найцінніша робота - «Пандочка - ангел».

Наймолодший художник Лев, якому лише два роки, якось прийшов із мамою до майстерні й створив сонечко - свій перший шедевр.

На виставці є картини талановитого й креативного Тимофія. Хлопець приходить на заняття з бандурою й малює. Тимофій торкнувся своєю глибиною і не по - дитячому тонким і зрілим чуттям світу. Особливо зачепили його дві роботи: «Політичний хаос» та «Світовий хаос», які викликали овації глядачів.

Серед учениць художниці – Анюта, яка має власний стиль. Її портрет Лесі Українки, настільки сподобався, що роботу забрали до шкільної експозиції.

Однією з перших учениць творчої майстерні є Соломія, донечка нашої бібліотекарки Наталки Андрощук. Соломія малює з дитинства. Її квіти на папері такі живі, яскраві, життєствердні. Здається ніби, ось-ось, ті квіткові нотки вирвуться з полотна і вдасться вдихнути їхній аромат. Писала свою картину з натури. Дівчинка вже зараз створює роботи, які зазвичай пишуть лише на другому курсі художньої школи.

Яна, подруга Соломії, представила свої дизайнерські роботи, серед яких – гепард і портрет своєї вівчарки Дани. Кожна картина юної художниці має свою родзинку.

На експозиції можна впіймати поглядом роботи Марти. Її морський берег і актриса з 50-х спонукає зупинитися і роздивитися прицільніше. Дівчина ще у творчому пошуку. Пробує різні техніки й стилі.

Найстарша художниця Аліса. Їй 15. Вона дуже талановита, навчається у кількох студіях. Наполеглива і багато працює вдома. Дівчина не багатослівна і дуже серйозна. Її роботи потужні. Одна з них« Україна — мирне небо планети. Усе залежить від України». Ця картина має шанс потрапити на міжнародну виставку. На експозиції можна побачити й інші картини юної художниці, а саме портрети : Олени Пчілки у стилі попарт чи Музу - авторську роботу, яка зачаровує своєю ніжністю. Приємно бачити, як Алісу підтримує родина, а особливо старший брат.

У своїх роботах діти підіймають важливі теми сьогодення. Й одна з них екологічна. Яна намалювала море забруднене ракетами, які є загрозою для його мешканців.

Окрім мистецтва, юні художники - волонтерять. Розписують гільзи, а на виручені кошти, навіть вдалося придбати дві зарядні станції військовим.

Їхні картини хочеться розглядати годинами, шукаючи ті сенси, які вкладали у свої твори.

Прийшли підтримати художників їхні батьки, друзі й рідні, а також художниця Ольга Навротюк і лучани небайдужі до мистецтва.

Отож запрошуємо і Вас поринути у світ дитячої творчості. Побачити наше сьогодення їхніми очима. Експозиція діятиме протягом грудня.

Модерувала захід: Анна Романчук.

Автор тексту: Анна Романчук(Anna Dibrova).

Фото: Анна Романчук, Наталка Андрощук.

#Відділ_культури_та_мистецтв_ВОБЮ

#Бібліотека_на_Волі_2