Катерина Білокур

 

«Доля випробовує тих, хто надумав дійти якоїсь великої мети... Але сильних духом не злякає ніщо. Вони... уперто, сміливо... ідуть до наміченого - крок за кроком все вперед і вперед... І тоді доля нагороджує їх сторицею та відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».

Ці слова сказані надзвичайною, талановитою, силодухою жінкою, українкою, художницею Катериною Білокур.

Її картинами захоплювався Пабло Пікассо. Хоча не сприймав наївний живопис, а от самобутній стиль нашої художниці йому дуже припав до душі. Відомий митець побачив картини Катерини Білокур на виставці у Парижі. Там експонувалися три роботи нашої знаної українки - «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле». Опісля побаченого сказав:

«Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї».

Життя Катерини Білокур, мов терен. Безжально, пройшовся тендітною жіночою шкірою. Залишивши свої сліди. Та вона не зламалася, загартувалася життям й випробуваннями, що випали на шляху.

Народилася Катерина Білокур 7 грудня 1900 року у селі Богданівка. Удень, коли за Юліанським календарем, вшановують Святу Великомученицю Катерину. Тому і назвали художницю Катерина.

Читати навчилася рано, але саме за таке вміння майбутню мисткиню не віддали до школи. Батьки вирішили, що опанує науку сама. І вже коли пізніше хотіла вивчати різні техніки у мистецтві та вдосконалювати свою майстерність, не могла вступити до вишу. Адже не мала початкової освіти.

Вона виписувала квіти. Кохалася серед їхнього цвіту навіть робила власноруч фарби. Наносила зображення на полотно, стирала його, а потім створювала інше. Сама робила пензлі з котячої шесті. Бо не мала грошей на матеріали. Хоча родина була заможною. Та батьки не дозволяли займатися мистецтвом. Попри те, Катерина вдень допомагала родині по господарству, а у вільні хвилини писала картини.

«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину... І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь – намилуюсь, переверну на другий бік - там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю».

Квіти й мистецтво, то любов Катерини Білокур на усе життя. І щоб творити квіткову красу цій неймовірній жінці довелося вибороти свій дар. Ціною свого здоров'я. Пережити нерозуміння та цькування родини й відмовитися від взаємин. Адже ніхто з претендентів на спільне життя не підтримував сильного пориву Катерини Білокур до квітів та мистецтва. Так, всупереч обставинам викарбувався діамант, щедро обдарований Богом.

Одного разу усе змінилося. У подруги з'явилося радіо. Усе село збіглося послухати. Запросили й Катерину. У приймачі вона почула жіночий голос, який торкнувся душі. Лунала пісня «Чи я в лузі не калина була». Вона дізналася, що співає Оксана Петрусенко. Тієї миті у голові визрів задум написати листа тій жінці. Так і зробила й вклала свою картину «Калину». Відтоді життя Катерини Білокур змінилося. Той лист розчулив, а картина сподобалася.

Нарешті мрії Катерини здійснювалися.

З'явилися перші замовлення на картини. Згодом отримала орден «Знак Пошани», пізніше звання «Заслуженого діяча мистецтв України», згодом «Народного художника України».

Земний шлях Катерини Білокур закінчився у 1961 році.

Такий непростий та водночас цікавий шлях пройшла дівчинка з села Богданівка, яка так любила випестовувати на полотні квіти.

 

Марія Заньковецька

Є такі історії НАШИХ українців, які залишають глибокий слід. Спонукають зупинитися, подумати над тим, як людина проходила круті повороти долі на своїй життєвій стежці. Цікаво, що ж  їм допомагало не здаватися і досягати мрій.

Історія цієї сильної та водночас чуттєвої жінки на тривалий час захопила думки, а якісь моменти навіть відчувалися разом з нею. Яскраво уявився її образ. Вона пройшла свій унікальний шлях. Складний і тернистий. Допоки усі Божі обдарування засяяли. Виплекала, випестувала, вистраждала - не зламалася під випробуваннями. Таки змогла дійти до свого призначення, розкрити свій талант - акторство. Вона наша славетна українка, акторка Марія Заньковецька.

Народилася 4 серпня 1854 року у селі Заньки. Так, любила рідне село, що навіть свій псевдонім "Заньковецька" запозичила з його назви.

Мала надзвичайний голос, драматичне сопрано, могла стати оперною співачкою та усе змінила хвороба, тому обрала акторський шлях.

У ній було багато граней. Любила перевтілюватися у своїх героїнь і робила усе так майстерно й живо, що глядачі відчували кожен порух Марії на сцені, навіть дихання.

Вона перша українка, яка отримала звання народної артистки України.

Ніколи не боялася робити рішучі кроки у своєму житті. Навіть змінила дату свого народження. За свою щирість та правдивість на сцені отримала світове визнання.

Однак, рідний батько не зрозумів усієї багатогранності її таланту, не підтримав свою донечку на початку шляху. Хоча мав теж чудовий голос і мав би розуміти її творчі пориви. Проте не бачив доньку на великій сцені. Дозволяв проявлятися акторським здібностям лише вдома, на вечорах для друзів. Та й уся родина не зрозуміла акторських прагнень цієї дивовижної жінки - відцуралася.

Проте, Марію - це не спинило. Не став перепоною на шляху до сцени і її ревнивий чоловік Олексій Хлистов.

Вона розірвала шлюб у ті часи, коли таке було неприпустимим. Такий безапеляційний крок допоміг зробити коханий, актор Микола Садовський. І вже 27 жовтня 1882 року, Марія Заньковецька дебютувала на сцені українського театру разом з ним. Її сопрано, а його баритон і почуття між ними робили на сцені дива. Їхню правдиву історію любові відчували глядачі. Та осінь принесла обом щастя.

Нею захоплювалися чоловіки, а вона любила його одного. І він відповідав взаємністю. Це було тернисте кохання. Але попри, усі розбіжності сила притягнення цих двох душ була надзвичайно потужна, а творча співпраця - плідною. Разом створили перший стаціонарний театр.

Марія Заньковецька зіграла чимало визначних ролей: Наталку Полтавку, Галю та Ярину у мелодрамі «Назар Стодоля» та поемі «Невольник» Тараса Шевченка; Олену, Оксану, Зіньку у драмах «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї»; Харитину, Софію в поемі «Наймичка», «Безталанна»; Катрю у драмі «Не судилося».

Костюми свої доповнювала сама, відтворювала усе до деталей. Купувала на ринку сережки, намисто, аби образ виглядав правдиво.

40 років наша талановита українка тішила глядачів на сцені. За цей час  в акторському житті цієї харизматичної жінки були: біль та щастя, переживання й звісно любов - усі барви цієї тендітної й крихкої гамми почуттів.

Вона пішла з театру у грудні 1922 року. Тоді ж отримала звання народної артистки України.

"Театральним батьком" Марії Заньковецької був Марко Кропивницький. Він захоплювався нею настільки, що подарував перстень. Іван Франко теж по - особливому шанував її талант. Запрезентував свою книгу з написом про неї :

"Велика сила справжньої штуки. Горлиця розправляє крила і летить у блакить неба, а хижий вовк затуляє пащеку свою... і стомлений подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє:" А життя все - таки чудове!".

Ці слова передали те, якою бачили, чули й відчували Марію Заньковецьку шанувальники її надзвичайного акторського таланту. Вдивімося у фото, в її обличчя, спробуймо відчути, якою за життя була НАША УКРАЇНКА. Маємо знати імена НАШИХ!

 

© Анна Романчук, бібліотекар відділу культури та мистецтв

Пантелеймон - Цілитель

  

Картина українського художника Олександра Охапкіна

    Думала лонгріду не буде, а вийшов лонгрід. Цей текст можна назвати справжнім дивом. Інколи підказки про кого написати приходять несподіваним способом. Особливо, коли просять самі - Святі.

    У день пам'яті Пантелеймона Цілителя. хотілося написати саме про Нього. Тому полізлося на полиці із сакральним живописом в надії знайти Лик Святого. Прогортала 5 книжок. Та ікони із зображенням Цілителя не знайшла. До пошуків долучилася колега. І ось в один момент підказала взяти певну книгу.

    Щоб її дістати знадобилася драбина. Тож за кілька хвилин, проробивши усі необхідні дії уже тримала книгу в руках. Подив був величезний. Адже відкривши на довільній сторінці одразу натрапила на зображення Пантелеймона. Уявіть, серед 494-х сторінок побачити потрібну. Справжнє диво! А поруч із зображенням Святого, опис храму "Живоносне Джерело". Його відродив з руїн особливий для мене священник Валерій Семанцо. Впродовж 20 років відновлював. На жаль, за життя, особисто з ним не вдалося познайомитись. Та з розповідей близьких серцю людей і завдяки світлинам вдалося його пізнати та відчути допомогу у різних життєвих ситуаціях.

Так, почалося наше перше знайомство з книгою "Таємниці монастирів". Саме у ній знайшлася світлина ікони Пантелеймона Цілителя. Щоб видати її журналісти 2 роки збирали інформацію. Стежили за життям братії у різних монастирях. Пізнавали їхні таємниці. Аби й нам їх трішки прочинити. А зараз продовжу розповідь про Пантелеймона Цілителя.

    Поговоримо про Святого, яким він був. Як пройшов Його життєвий шлях. Чим Святий особливий.

    Народився Пантелеймон Цілитель у 280 році у Нікодимії. Його тато був язичником, а мама християнкою. Та мама рано відійшла у засвіти. І батько віддав його у язичницьку школу, а потім направив до лікаря Єфросина опановувати лікарську справу. Однак Господь приготував для Нього інший шлях. Цілительство молитвою. Пізнати християнство йому допоміг Єрмолай. І коли Пантелеймон своєю молитвою воскресив дитину, яку вкусила змія. Повірив у Ісуса Христа.

    Відтоді Пантелеймон лікував людей. Та це не усім подобалось. Тож на Нього донесли імператору Максиміліану. І він вигадав випробування. Наказав зцілити тяжко хворого, одночасно язичнику й Пантелеймону. Ніби тоді й стане зрозуміло чия віра правдива. Саме молитвою Пантелеймона чоловік одужав. Це розлютило імператора. Тож він вигадував усе нові й нові випробування. Та щоразу Господь рятував Пантелеймона. Але однієї миті покликав у Царство Небесне. Святому відтяли голову. Та замість крові потекло, молоко, і олива дала плоди. Відтоді щира молитва до Святого допомагає зцілитись усім, хто чистим серцем Його покличе.

    Святий покровитель воїнів. Ще є почесна нагорода на честь Пантелеймона Цілителя - медаль "За лікарське мистецтво." Її отримують видатні медики.

   Його мощі зараз зберігаються у Пантелеймонівському монастирі на Афоні.

    Зі Святом усіх! Святий Цілителю Пантелеймоне, моли Бога за нас!

Протоієрей Валерій Семанцо, який відродив Храм Живоносного Джерела на Південній Борщагівці у Києві.

Фото фрагменту з книги " Таємниці монастирів".

"Ікони на ящиках з-під набоїв": є свідками війни - мовчазними хоронителями численних життєвих історій і ПЕРЕМОГОЮ ЖИТТЯ над смертю.

    Мабуть, здогадалися, що знову доторкнемося до сакрального живопису НАШИХ українських художників. Поговоримо про особливі ікони, написані на ящиках з-під набоїв. Вони уже давно торкнулися сердець багатьох людей у різних країнах.

    Творцями цих сакральних шедеврів є подружжя митців Олександр Клименко та Соня Атлантова. Їхні ікони – Сакральне Чудо!

    Усе почалося у 2014-ому році з війною на Донбасі. Спочатку з'явилася ідея. За рік проєкт реалізували. З такими думками Олександр Клименко створював свою першу ікону:

    "Дошка, на якій пишеться традиційна ікона, неймовірно схожа на кришку чи денце ящика з-під озброєнь – такий самий щит, набраний із дощок і підсилений, аби уникнути деформації шпугами. Ця дивна схожість і спонукала мене до написання першої ікони проєкту. Це були порожні ящики до набоїв АКМ."

    На полицях нашої бібліотеки є чудова книга, яка так і називається: "Ікони на ящиках з-під набоїв". Читаючи слова, написані у ній Сонею Атлантовою, відчувається, як глибоко вона проживає весь процес народження Образу. Заглиблюється у Нього. Скільки питань з'являється у неї в голові. Ось ці живильні рядочки з роздумів художниці:

    "Я розумію, що стаю не автором, а лише співавтором написаної мною ікони. Разом зі мною працює дерево дошки, потоки зеленої олійної фарби, що нею був недбало пофарбований задник. Я відчуваю присутність поряд із собою тих, хто передав з фронту цю дошку – медиків, військових, волонтерів. Дошки прибувають з передової, і вони навіть пахнуть своєрідно, димом і ще чимось специфічним воєнним. І тут же дрібні, але такі зворушливі свідчення, на кшталт відбитків взуття на денці ящика. Що сталося з автором цих відбитків?..."

    Довго гортала цю книгу. Вдивлялася в лики Святих, розглядала риси обличчя, руки, жести. Яке неймовірне поєднання Святості та тендітності із певною брутальністю матеріалу, на якому писані. На звичайній дошці з-під набоїв, з якої де-не-де стирчать цвяхи й металеві шпуги. Нанесення лику Святих на ній мов пом'якшує цю недбалість, обтесує затертості Любов'ю.

    Такі недоліки, як підтікання фарби, якою вкривали матеріал, залишки від недбалого фарбування, заводське маркування, завіси, цвяхи, затертості, штампи, тріщини, подряпини, бруд, задимлення, роблять ікони Особливими. На мить здається, що Образам дуже багато років.

    Особливо відчулася мені серія ікон "PASSIONES", що в перекладі означає "СТРАСТІ". Саме затемнені силуети Богородиці, Ісуса Христа. Їхні лики - говорять про відчуття кожного у ту скорботну мить, які змогли передати художники на дошці, яка побачила так багато - війну. Коли Христа ведуть на Голгофу. Розпинають. Можемо відчути Богородицю, яка йде поруч і тужить за своїм ДИТЯМ. Ця затемненість матеріалу додає Образам древності.

    Лики Святих на них, ніби прочиняють нам вікно у Незримий Світ. Дають таку необхідну підтримку зараз і сили. Дозволяють наблизитись до Них. Святі чуються кожною клітиночкою - до мурашок на шкірі.

    Цінними є розповіді самих художників про свій творчий задум. Для Соні їхнє мистецтво бачиться так:

    "Ікони на ящиках з-під набоїв - свідки. Це визнання того, що коїться зараз в Україні... Брутальна дошка із залишками маркування безжально повертає до реальності. Війна триває. З цього ящика вилетіла належна кількість боєприпасів, що виконали ту страшну справу, заради якої їх було створено. Не з такого самого ящика, не з ящика такого типу, а саме з цього... Зброєю з цього ящика когось вбито. Когось фізично або психологічно скалічено. А хтось - врятований."

    Ось так Олександр Клименко передає словами свої думки про творення ікон:

    "Ящики, привезені з фронту, стають своєрідним тлом і водночас мистецьким простором, де відбувається сакральна й одвічна боротьба між добром і злом, між життям і смертю, між зневірою та надією."

    Ікони на ящиках з під набоїв об'їхали пів світу. Вони експонувалися в багатьох містах України та Чехії, Румунії, Нідерландах, Італії, Німеччині, Польщі, Італії, Австрії, Бельгії, у Канаді та навіть у Сполучених Штатах. А нещодавно виставка відбулася і в нашій неймовірній Софії Київській.

    Мета проєкту - рятувати життя. Художники передають кошти від продажу ікон на благодійність. Підтримують Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова.

    Такі особливі наші українці! Кожен на своєму фронті робить максимально все від нього залежне, щоб Україна була ВІЛЬНОЮ, НЕЗАЛЕЖНОЮ, СИЛЬНОЮ державою!

Мирослав Скорик

 

Цей текст навіяний музикою легендарного українського композитора, музикознавця Мирослава Скорика. Його мелодії - то щось неймовірне, схожі на свіжу прохолоду ранкової роси. Ще нагадують теплий літній вітерець або ж солоний бриз морського прибою, який легесенько торкається обличчя.

Люблю слухати мелодії Мирослава Скорика пізнього вечора, коли усі турботи дня позаду, усе стишується, сповільнюється. З'являється час побути наодинці, почитати улюблену книгу, розслабитись. І в такі миті здається, що у кімнаті залишаєшся лише ти та мелодія майстра. Вона якимось дивним чином розчиняє усю втому, накопичену за день.

Народився Мирослав Михайлович 13 липня 1938 року у надзвичайно музично обдарованій родині у Львові. Мама грала на фортепіано, а тато на скрипці. Дідусь був знаним українським фольклористом.

Соломія Крушельницька, рідна сестра його бабусі Олени, була відомою на весь світ українською оперною співачкою. Саме вона надихнула Мирослава займатися музикою професійно. Завдяки їй майбутній український корифей вступив до Львівської музичної школи. Там йому дуже подобалися заняття з хору і сольфеджіо.

Родину Скориків не оминули сталінські репресії. Їх вислали до Сибіру через донос за листівки, які порахували антирадянськими. Та навіть у засланні Мирослав не полишав вдосконалюватись у музиці. Вчився грі на фортепіано, згодом і на скрипці. Так тривало 5 років, а потім обвинувачення зняли. Мирослав повернувся до рідного Львова з так званим "чистим" паспортом.

Потім вступив до Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка. Грав у студентському оркестрі. Вступив до Спілки композиторів України. Створив ансамбль "Веселі скрипки" і писав для них естрадні пісні. У той період познайомився зі своєю дружиною, архітекторкою Ларисою Кузьмою, і вони одружилися. Згодом у подружжя народилася донечка Мілана. Вони прожили разом 20 років.

Мирослав Скорик мав три шлюби. Та саме третя дружина - журналістка львівського телебачення Адріана Стельмах, стала його зрілим коханням і натхненням у творчості.

Мирослав Скорик співпрацював з Параджановим, написав музику до його фільму "Тіні забутих предків", яка принесла визнання.

"Пам'ятаю, як нам треба було записати трембіти... На відкритому повітрі це важко було зробити, і Параджанов десятеро трембітарів разом з трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва..."

Пізніше Мирослав Скорик почав навчати інших композиторів у Львівській та Київській консерваторії.

Очолював Львівську організацію Національної Спілки композиторів України. Працював художнім керівником Національної опери України ім. Т.Г. Шевченка. Також займався відродженням колись забутих творів українських композиторів.

Ось так Мирослав Скорик говорив про свою творчість:

"Композитор ніколи не може знати, що і як у нього народжується. Це відбувається спонтанно. Коли я писав "Мелодію", навіть не думав, що вона стане такою популярною. Ніколи не відомо, чи стане написаний твір улюбленим для слухачів. Часом композитори кажуть, що відчувають, ніби хтось за них пише музику. Може це й не зовсім точно. Та щось у цьому все ж таки є. Звідкись отримуєш певні імпульси, які потім виливаються у мелодії."

Попри тиск за свою активну національну позицію, Мирослав Скорик не побоявся очолити фестиваль "Червона рута". Завдяки цьому глядачі почули сучасні, креативні українські пісні у виконанні: володаря Гран-прі Василя Жданкіна, Тараса Курчика, Марії Бурмаки, Тараса Чубая, сестер Тельнюк і його учениці Лесі Горової.

Пізніше, коли дозволили вільно виїжджати за межі України, Мирослав Скорик працював закордоном: у Штатах та Австралії.

За життя отримав чимало нагород: Героя України, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Його земний шлях закінчився 1 червня 2020 року. Поховали Мирослава Скорика на Личаківському кладовищі у Львові, а за рік надали звання Національної легенди України посмертно...

Його музика захоплює і животворить й досі, над нею - не владарює час!

А зараз пропоную послухати один з його шедеврів і самим відчути музику майстра.

 

Українська ікона

Коли дивлюся на полиці з книгами, до деяких рука просто тягнеться, щоби відкрити, погортати, зануритися у зміст.

І мені пощастило торкнутися неймовірної  книги про Український іконопис 12-19 ст. з колекції Національного художнього музею України.

Ось такою є українська ікона словами генерального директора музею Анатолія Мельника:

"Українська ікона - унікальне явище в контексті не тільки загальнонаціональної культури, а й світової. Беручи свої витоки від візантійського мистецтва й зазнаючи в подальшому певних західноєвропейських впливів, українська   ікона викристалізувала власний, особливий стиль, де образ вгадується завдяки характерному "Українському походженню". "

Це перше видання з трьох. І показує воно, яка ж багата українська культура і як нас  щедро обдаровано справжніми Скарбами. Й одним з таких є колекція ікон Національного художнього музею України.

Не всі можуть  побачити  її  наживо.  Тому ця книга для тих, хто такої можливості не має.

Дивує, як образи збереглися крізь століття. Ікони не змогли понівечити ані час, ні  репресії тоталітарних режимів, коли у 20-30 роках церкви та монастирі закривали. Та не усі шедеври вдалося врятувати.

".. під час окупації Києва гітлерівськими військами потерпіли всі музеї міста, зокрема найбагатша колекція ікон Музею-заповідника Києво-Печерської Лаври. Доля вивезених до Німеччини скарбів і досі не з'ясована. Наш музей також втратив частину свого іконописного зібрання. "

У колекції НХМУ - 146 ікон. Ці шедеври українського сакрального живопису дбайливо збирали з різних куточків України. Зокрема з храму, що знаходився у передмісті Калуша на Івано-Франківщині, з Березнянського іконостаса Чернігівщини, з Успенського собору Києво-Печерської Лаври.

На жаль, не всі назви храмів, де було знайдено ікони,  збереглися. Однак у кінці книги можна знайти інформацію про проходження образів, які знайшли у експедиціях.

Першою на сторінках книги бачимо старовинну ікону  Святого Георгія Переможця. Датовану 12-тим століттям. Вона походить з міста Балаклава в Криму. Та у 1778 році ікону вивезли  до Маріуполя. Зберігалася вона у Маріупольському історико-краєзнавчому музеї. І у 1965 році її передали до Національного художнього музею України.

Більше історичних фактів  читайте вже на сторінках книги.

Тішить, що, хоча б гортаючи це видання, можна побачити наші українські шедеври, доторкнутися до нашої історії, відчути таємничий Незримий Вимір, з яким єднають людей ікони, стаючи певним містком, що сполучає видимий та невидимий світи.

Особливість ікон можна відчути навіть споглядаючи фотографії - ілюстрації книги. Тож можна не просто читати чи гортати її, а попросити у Святих поради, допомоги і подякувати за їхню участь у нашому житті. І просто познайомитись з нашим українським сакральним мистецтвом.

Українці мають знати, яке ж у нас древнє коріння і багата культурна спадщина!

 

Виставка Олександра Байдукова

 

Сьогодні відвідали виставку у галереї мистецтв. Познайомилися з творчістю без перебільшення видатного волинського художника Олександра Байдукова. Родом митець із села Троїцьке Запорізької області та майже 60 років він творив тут. Тому вважаємо митця своїм, рідним нам.

>Одна поїздка змінила його життя назавжди. Художник зійшов з потягу на Волині. І з першого погляду закохався, у неймовірну природу нашого краю. З тих пір на полотнах Олександра Байдукова з'явилося чимало мальовничих волинських краєвидів.

10 липня минуло 100 років з дня  народження Олександра Байдукова. Саме з цієї нагоди його донька Світлана, теж художниця, організувала виставку у Луцьку.

На ній є його остання робота. Недописана... І її уже придбали у приватну колекцію.

Роботи Олександра Байдукова вражають живістю пейзажів, насиченістю кольорів, своєю глибиною та масштабністю.

Картини митець писав на природі, а дошліфовував уже в майстерні. Ще любив творити на своїй дачі у селі Веснянка.

Найбільшу частину його творчості займали дуби. Любив їх. Саме з природи черпав сили й натхнення.

Споглядаючи полотна Олександра Байдукова, ніби опиняєшся серед лісу. Здається, що ось - ось почується спів пташок, шум листя, втягнеться ніздрями аромат запашної хвої, підігрітої сонцем.

Олександр Байдуков закінчив 9 класів середньої школи на Запоріжжі. Потім пішов здобувати мистецький фах у  Дніпропетровський художній технікум. Служив в армії.

Трудовий шлях почав на Волині у 24 роки. Працював секретарем виконкому  Маневицької селищної ради. Пізніше  було кілька місць роботи уже за фахом художника:  у Ківерцівському  ліспромкомбінаті, в Олицькій райспоживспілці, Мелітопольському консервному заводі і у Волинському обласному товаристві художників. А на заслужений відпочинок Олександр Байдуков пішов з Волинських художньо-виробничих майстерень при Художньому фонді УРСР.

Отримав звання Заслуженого художника, а пізніше і Народного художника України. Входив до Національної Спілки Художників України.

За життя мав 22 персональні виставки. Його картини зберігаються у музеях: Канади, Австрії, Німеччини, Києва, Острога, Луцька і навіть в окупованому Мелітополі.

Земний шлях Олександра Байдукова закінчився 28 листопада 2005 року.

Його іменем назвали вулицю у Луцьку. Тішить, що так вшанували пам'ять видатного волинянина, який усе своє життя з любов'ю зображав на своїх полотнах нашу рідну Волинь.