пʼятницю, 16 лютого 2024 р.

Олександр Валента

 

Його називали "волинський Пірасмані". Жив бідно. Обожнював смажену картоплю, вона частенько пахтіла на його столі. У своєму садку збирав гриби й теж засмажував. Тішить, що можемо дізнатися трішки подробиць з життя нашого відомого художника, волинянина Олександра Валенту, з розповідей друзів. Вони його називали лагідно Сашко. Він для них завжди був простим, привітним, товариським.

Народився Олександр Валента 16 лютого 1944 року у селі Чорніїв Турійського району. Сьогодні йому б виповнилося 75. Рано залишився без батьків. І їх із сестрою Лідією забрали до Луцької школи - інтернату. Закінчив 10 класів. Пішов працювати на Луцький авіазавод. Навчався у Луцький художній школі. Потім почалася активна виставкова діяльність.

Гучно заявив про себе, як художник картиною" Риби" на республіканській виставці у Києві.

Вона настільки сподобалася, що фотокопію картини надрукували на поштовій листівці.

За життя мав чимало персональних виставок у столиці, Львові, Рівному, Коломиї, Польщі.

Творив Олександр Валента у стилі пуантилізму, по - іншому крапковий живопис. Дрібні крапочки, якими вкриті його полотна - пом'якшують сюжет, надають реалістичності. На його картинах, люди на вулиці, ніби й справді йдуть містом. Так, живо відчувається, той момент з його полотен.

Є картини, які своєю соковитістю кольорів тішать око. Техніка мазків Олександра Валенти дуже натхненна. Хочеться всміхатись споглядаючи сюжети полотен нашого волинського художника. Разом з тим є картини, у яких проглядається сум, туга. Здається, що його щось хвилювало, над чимось роздумував.

Наш знаний волинський письменник Кость Шишко натхненний полотнами Олександра Валенти ще у далекому 1968 році створив вірш. У ньому він описав, як відчув картини свого друга.

"Пливуть риби смарагдово

Із голубого полотна...

У снах - осріблені

підкови,

і блиск шабель - в рожевих

снах.

А зараз груші соком бризнуть!

Терпка черлень горобини...

А з далини - весела тризна,

дрімають замшені тини...

І знов приглушено і

тьмяно

бринить в рудій корі

церков

старовина у сивий ранок-

і сяє барв яскрава кров. "

У 1996 році Олександр Валента отримав премію Йова Кондзелевича.

Зараз експозицію картин" Олександр Валента (1944-1997). Міф і реальність. Малярство, графіка, документальне фото", можна побачити у Художньому музеї Луцька.

Життя Олександра Валенти обірвалося трагічно. Його вбили. Однак свій талант він встиг розкрити. Залишив неймовірні роботи, які й досі хвилюють уяву.

Маємо пам'ятати наших митців. Вони творили у важкі часи. Та посеред сірих буднів вміли побачити прекрасне. Передати на полотно мить, аби ми поглянули по - особливому на здавалося б звичні речі.







 


четвер, 8 лютого 2024 р.

Його життя – обірвана струна…

8 лютого для викладачів музичного мистецтва Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти відбулась музична година,  присвячена Володимиру Івасюку, українському композитору-виконавцю,музиканту,поету. 4 березня 2024 року йому виповнилось би 75 років.

    Володимир Івасюк за фахом медик, а за покликанням – скрипаль, піаніст, віолончеліст, гітарист і автор пісень, які він відмовлявся писати російською мовою.

    Його мелодії, його пісні, яких він написав понад сто, доходили до самого серця, і мовби чарівний камертон, відзивалась на ті мелодії душа. І дзвеніли у ній кришталева казка Косівського водограю, мрія червоної рути, пломінь кленового листя, дівочі долі - вінки, що примарною зграйкою пливли по воді в урочу ніч на Івана Купала.

    А їх автор, молодий чоловік, власне кажучи, хлопчик, аж ніяк не переймався славою, був все таким же, скромним, веселим, товариським. Створювати нові й нові мелодії було для нього так природно, як дихати, посміхатись. І злітали, линули у бузкові чернівецькі сутінки, серпанкові звуки, і народжувались сюїти, кантати, пісні… Народжувались, аби назавжди лишитись тут, поміж нас.

    Володимир Івасюк народився 4  березня 1949 року в буковинському місті Кіцмані. Обоє його батьків були вчителями, хлопчик виростав серед мальовничих буковинських лісів та чудової музики, яка супроводжувала його з дитинства в колі сім’ї.

    Ще з дитинства Володимир виявляв неабиякі здібності до музики. І це не дивно, бо батько мав гарний голос і брав сина на репетиції учительського хору. Вже тоді рідним стало зрозуміло — хлопчик буде співати. Згодом п’ятирічний Володя починає старанно вчитися гри на скрипці, а вже через два роки його ім’я з’являється у пресі. Батько згадував, як у дощ, сніговиці носив малого Влодка на руках до музичної школи на заняття. Працьовитість хлопчика вражала всіх: і рідних і знайомих.

    Радянська влада перешкоджала Володі ще з юності – його не зарахували до Чернівецького медичного університету. Причина – перевернутий бюст Леніна у його рідному селищі. Компанія хлопців разом з Володею бавилася та закинула на вождя картуза. Коли спробувати зняти, погано закріплений бюст впав. Тому замість медичного вишу відмінник Івасюк пішов працювати на місцевий завод «Легмаш» штампувальником у фурнітурний цех. Але там йому знайшлося заняття до душі – серед заводських робітників Івасюк створює свій перший ансамбль «Буковинка». У той рік під псевдонімом «Весняний» Івасюк надіслав на обласний конкурс кілька творів: «Відлітали журавлі» на вірш Віктора Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власні слова. За пісню «Відлітали журавлі» композитор-початківець отримав свою першу відзнаку.

    Разом з «Буковинкою» Володимир дебютував на київському телебаченні, а згодом популярна співачка Лідія Відаш записала на Українському радіо пісню «Я піду в далекі гори», на яку юного композитора надихнув підйом на Говерлу з друзями. Пісня одразу ж сподобалася слухачам і стала часто звучати в етері. Справді історичним став виступ на театральній площі Чернівців, коли разом з Оленою Кузнєцовою Володимир Івасюк під акомпанемент ансамблю «Карпати» вперше виконав пісню «Червона рута». Пісню, яка транслювалася у прямому етері, вже наступного дня співала вся Україна.

    У талановитих людей всесторонні і різнобічні таланти. Володя надзвичайно чудово малював, вдавалися йому портрети близьких і рідних, де завжди був вловлений характер. Залишилося багато картин, портретів та автопортретів, написаних його рукою.

    А ще Володя майстерно володів фотоапаратом і кінокамерою.  Йому вдавалося все.

    Володя багато читав, подорожував, обходив усі наймальовничіші куточки Буковини та Гуцульщини. Понад усе любив гори і море, його вабило високе та чисте, можливо, тому в своїй творчості він прагнув досягнути цього. Так народилися пісні “Я піду в далекі гори”, “Відлуння твоїх кроків”.

    В одній з ранніх пісень “Там за горою, за крем’яною” надзвичайно виразно відображена любов юнака до буковинської народної пісні. На запитання, що його приваблює в ній, молодий Івасюк відповідав:

    “Все, і текст, і мелодія. Кожна пісня – це перлина. І я не розумію, як можна вважати себе музикантом, або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Для мене український фольклор – підручник, написаний геніальним автором.”

    Свої перші твори Володимир Івасюк приніс композитору Левку Дутківському. У виконанні ансамблю «Смерічка» вони здобули шалену популярність. Володя писав пісні і музику для своїх друзів, естрадних співаків Назарія Яремчука і Василя Зінкевича, вони разом мандрували Карпатами.

    Популярність молодим артистам також принесли зйомки першого українського мюзиклу «Червона рута» у Яремчі. Головні ролі виконували Софія Ротару і Василь Зінкевич. У стрічці прозвучало багато пісень Володимира Івасюка. Завдяки творчому тандему з Софією Ротару його музика розлетілася за межі Союзу. Саме у виконанні Софії Ротару «Водограй» переміг на конкурсі «Пісня-72», а згодом і на міжнародному «Сопоті-74». Пізніше пісня «У долі своя весна» перемогла на «Сопоті-77». Разом вони видали платівку-гігант із дванадцятьма піснями Володимира Івасюка, які виконала Софія Ротару – це був нечуваний успіх для таких молодих артистів!

    Івасюк здобув популярність у Сполучених Штатах, де вийшла його платівка. Артист отримав нечуваний гонорар і … розмову із працівниками КДБ. Володимиру Івасюку наполегливо рекомендували віддати гроші у такий собі «Фонд миру», що займався «поширенням соціалізму». На що принциповий композитор відповів, що не фінансуватиме «терористичні організації». Про те, що Володимир Івасюк «потрапив у немилість» партії, свідчило й те, що він раз за разом за дивних обставин не отримував державних премій. Його не внесли в список Шевченківської премії, яку отримала театральна вистава «Прапороносці», для якої Володимир Івасюк написав музику. Не отримав він і премії Миколи Островського, хоч його кандидатуру рекомендували 12 членів правління Ради клубу творчої молоді.

    24 квітня 1979 року в обід Володимиру зателефонували, він одягнувся, пішов до консерваторії й більше ніколи не повернувся. Уже за день його відсутності рідні забили на сполох – але, за їхніми словами, Володимира не поспішали шукати й відмовили в розміщенні оголошення на телебаченні про його зникнення. 18 травня, майже через місяць після його раптового зникнення, тіло Володимира знайшли на території військової частини в Брюховицькому лісі: Він був повішеним на паску від свого плаща. Знайшов композитора солдат, який займався «полюванням на лисиць» – військовим тренуванням на пошук об’єкта за радіосигналами. Оголосили офіційну версію – самогубство.

    Тисячі українців прийшли попрощатися з Івасюком. «Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні і не автора музики лише до спектаклю "Прапороносці". Ми ховаємо композитора, гордість України, автора "Червоної рути", яку співає увесь світ!», – такими були слова Ростислава Братуня над могилою друга.

    У 2015 році прокурор Львівщини Роман Федик заявив, що Володимир Івасюк був убитий радянськими спецслужбами. У 2021-му році ексзаступник генпрокурора Микола Голомша у прямому етері шоу «Право на владу» сказав: «Ми встановили, що він був повішений уже мертвим», але підтверджень своїм словам не навів. Матеріали справи досі засекречені у Москві й жодне ім’я не розголошене.

    Володимир Івасюк вважав себе в першу чергу композитором. В останні роки свого життя він повністю зосередився на написанні інструментальних творів – музики до театральної вистави, сюїти для хору, п’єси для скрипки, фортепіано і віолончелі. Естрадні пісні й музика для музичних фільмів не були його вершинами, як він сам вважав.

    Його земне життя тривало лише 30 років. Але за цей короткий час він потужно розвинув свій талант і потенціал. Пісні Володимира Івасюка переживають нині нову хвилю популярності. Упродовж останніх років українці перевідкривають його постать для себе, твори композитора вчергове набувають актуальності й стають трендами в соціальних мережах, звучать по-новому в особистих плейлистах і діджей-сетах, якими Україну представляють за кордоном.





 

 

 

 

четвер, 7 грудня 2023 р.

Катерина Білокур

 

«Доля випробовує тих, хто надумав дійти якоїсь великої мети... Але сильних духом не злякає ніщо. Вони... уперто, сміливо... ідуть до наміченого - крок за кроком все вперед і вперед... І тоді доля нагороджує їх сторицею та відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».

Ці слова сказані надзвичайною, талановитою, силодухою жінкою, українкою, художницею Катериною Білокур.

Її картинами захоплювався Пабло Пікассо. Хоча не сприймав наївний живопис, а от самобутній стиль нашої художниці йому дуже припав до душі. Відомий митець побачив картини Катерини Білокур на виставці у Парижі. Там експонувалися три роботи нашої знаної українки - «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле». Опісля побаченого сказав:

«Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї».

Життя Катерини Білокур, мов терен. Безжально, пройшовся тендітною жіночою шкірою. Залишивши свої сліди. Та вона не зламалася, загартувалася життям й випробуваннями, що випали на шляху.

Народилася Катерина Білокур 7 грудня 1900 року у селі Богданівка. Удень, коли за Юліанським календарем, вшановують Святу Великомученицю Катерину. Тому і назвали художницю Катерина.

Читати навчилася рано, але саме за таке вміння майбутню мисткиню не віддали до школи. Батьки вирішили, що опанує науку сама. І вже коли пізніше хотіла вивчати різні техніки у мистецтві та вдосконалювати свою майстерність, не могла вступити до вишу. Адже не мала початкової освіти.

Вона виписувала квіти. Кохалася серед їхнього цвіту навіть робила власноруч фарби. Наносила зображення на полотно, стирала його, а потім створювала інше. Сама робила пензлі з котячої шесті. Бо не мала грошей на матеріали. Хоча родина була заможною. Та батьки не дозволяли займатися мистецтвом. Попри те, Катерина вдень допомагала родині по господарству, а у вільні хвилини писала картини.

«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину... І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь намилуюсь, переверну на другий бік - там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна і знов малюю».

Квіти й мистецтво, то любов Катерини Білокур на усе життя. І щоб творити квіткову красу цій неймовірній жінці довелося вибороти свій дар. Ціною свого здоров'я. Пережити нерозуміння та цькування родини й відмовитися від взаємин. Адже ніхто з претендентів на спільне життя не підтримував сильного пориву Катерини Білокур до квітів та мистецтва. Так, всупереч обставинам викарбувався діамант, щедро обдарований Богом.

Одного разу усе змінилося. У подруги з'явилося радіо. Усе село збіглося послухати. Запросили й Катерину. У приймачі вона почула жіночий голос, який торкнувся душі. Лунала пісня «Чи я в лузі не калина була». Вона дізналася, що співає Оксана Петрусенко. Тієї миті у голові визрів задум написати листа тій жінці. Так і зробила й вклала свою картину «Калину». Відтоді життя Катерини Білокур змінилося. Той лист розчулив, а картина сподобалася.

Нарешті мрії Катерини здійснювалися.

З'явилися перші замовлення на картини. Згодом отримала орден «Знак Пошани», пізніше звання «Заслуженого діяча мистецтв України», згодом «Народного художника України».

Земний шлях Катерини Білокур закінчився у 1961 році.

Такий непростий та водночас цікавий шлях пройшла дівчинка з села Богданівка, яка так любила випестовувати на полотні квіти.







 

четвер, 19 жовтня 2023 р.

Марія Заньковецька

Є такі історії НАШИХ українців, які залишають глибокий слід. Спонукають зупинитися, подумати над тим, як людина проходила круті повороти долі на своїй життєвій стежці. Цікаво, що ж  їм допомагало не здаватися і досягати мрій.

Історія цієї сильної та водночас чуттєвої жінки на тривалий час захопила думки, а якісь моменти навіть відчувалися разом з нею. Яскраво уявився її образ. Вона пройшла свій унікальний шлях. Складний і тернистий. Допоки усі Божі обдарування засяяли. Виплекала, випестувала, вистраждала - не зламалася під випробуваннями. Таки змогла дійти до свого призначення, розкрити свій талант - акторство. Вона наша славетна українка, акторка Марія Заньковецька.

Народилася 4 серпня 1854 року у селі Заньки. Так, любила рідне село, що навіть свій псевдонім "Заньковецька" запозичила з його назви.

Мала надзвичайний голос, драматичне сопрано, могла стати оперною співачкою та усе змінила хвороба, тому обрала акторський шлях.

У ній було багато граней. Любила перевтілюватися у своїх героїнь і робила усе так майстерно й живо, що глядачі відчували кожен порух Марії на сцені, навіть дихання.

Вона перша українка, яка отримала звання народної артистки України.

Ніколи не боялася робити рішучі кроки у своєму житті. Навіть змінила дату свого народження. За свою щирість та правдивість на сцені отримала світове визнання.

Однак, рідний батько не зрозумів усієї багатогранності її таланту, не підтримав свою донечку на початку шляху. Хоча мав теж чудовий голос і мав би розуміти її творчі пориви. Проте не бачив доньку на великій сцені. Дозволяв проявлятися акторським здібностям лише вдома, на вечорах для друзів. Та й уся родина не зрозуміла акторських прагнень цієї дивовижної жінки - відцуралася.

Проте, Марію - це не спинило. Не став перепоною на шляху до сцени і її ревнивий чоловік Олексій Хлистов.

Вона розірвала шлюб у ті часи, коли таке було неприпустимим. Такий безапеляційний крок допоміг зробити коханий, актор Микола Садовський. І вже 27 жовтня 1882 року, Марія Заньковецька дебютувала на сцені українського театру разом з ним. Її сопрано, а його баритон і почуття між ними робили на сцені дива. Їхню правдиву історію любові відчували глядачі. Та осінь принесла обом щастя.

Нею захоплювалися чоловіки, а вона любила його одного. І він відповідав взаємністю. Це було тернисте кохання. Але попри, усі розбіжності сила притягнення цих двох душ була надзвичайно потужна, а творча співпраця - плідною. Разом створили перший стаціонарний театр.

Марія Заньковецька зіграла чимало визначних ролей: Наталку Полтавку, Галю та Ярину у мелодрамі «Назар Стодоля» та поемі «Невольник» Тараса Шевченка; Олену, Оксану, Зіньку у драмах «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї»; Харитину, Софію в поемі «Наймичка», «Безталанна»; Катрю у драмі «Не судилося».

Костюми свої доповнювала сама, відтворювала усе до деталей. Купувала на ринку сережки, намисто, аби образ виглядав правдиво.

40 років наша талановита українка тішила глядачів на сцені. За цей час  в акторському житті цієї харизматичної жінки були: біль та щастя, переживання й звісно любов - усі барви цієї тендітної й крихкої гамми почуттів.

Вона пішла з театру у грудні 1922 року. Тоді ж отримала звання народної артистки України.

"Театральним батьком" Марії Заньковецької був Марко Кропивницький. Він захоплювався нею настільки, що подарував перстень. Іван Франко теж по - особливому шанував її талант. Запрезентував свою книгу з написом про неї :

"Велика сила справжньої штуки. Горлиця розправляє крила і летить у блакить неба, а хижий вовк затуляє пащеку свою... і стомлений подорожній, на шляху до могили, враз оживає і проти розуму, голосом серця промовляє:" А життя все - таки чудове!".

Ці слова передали те, якою бачили, чули й відчували Марію Заньковецьку шанувальники її надзвичайного акторського таланту. Вдивімося у фото, в її обличчя, спробуймо відчути, якою за життя була НАША УКРАЇНКА. Маємо знати імена НАШИХ!







 

© Анна Романчук, бібліотекар відділу культури та мистецтв


середу, 9 серпня 2023 р.

Пантелеймон - Цілитель

  


Картина українського художника Олександра Охапкіна

    Думала лонгріду не буде, а вийшов лонгрід. Цей текст можна назвати справжнім дивом. Інколи підказки про кого написати приходять несподіваним способом. Особливо, коли просять самі - Святі.

    У день пам'яті Пантелеймона Цілителя. хотілося написати саме про Нього. Тому полізлося на полиці із сакральним живописом в надії знайти Лик Святого. Прогортала 5 книжок. Та ікони із зображенням Цілителя не знайшла. До пошуків долучилася колега. І ось в один момент підказала взяти певну книгу.

    Щоб її дістати знадобилася драбина. Тож за кілька хвилин, проробивши усі необхідні дії уже тримала книгу в руках. Подив був величезний. Адже відкривши на довільній сторінці одразу натрапила на зображення Пантелеймона. Уявіть, серед 494-х сторінок побачити потрібну. Справжнє диво! А поруч із зображенням Святого, опис храму "Живоносне Джерело". Його відродив з руїн особливий для мене священник Валерій Семанцо. Впродовж 20 років відновлював. На жаль, за життя, особисто з ним не вдалося познайомитись. Та з розповідей близьких серцю людей і завдяки світлинам вдалося його пізнати та відчути допомогу у різних життєвих ситуаціях.

Так, почалося наше перше знайомство з книгою "Таємниці монастирів". Саме у ній знайшлася світлина ікони Пантелеймона Цілителя. Щоб видати її журналісти 2 роки збирали інформацію. Стежили за життям братії у різних монастирях. Пізнавали їхні таємниці. Аби й нам їх трішки прочинити. А зараз продовжу розповідь про Пантелеймона Цілителя.

    Поговоримо про Святого, яким він був. Як пройшов Його життєвий шлях. Чим Святий особливий.

    Народився Пантелеймон Цілитель у 280 році у Нікодимії. Його тато був язичником, а мама християнкою. Та мама рано відійшла у засвіти. І батько віддав його у язичницьку школу, а потім направив до лікаря Єфросина опановувати лікарську справу. Однак Господь приготував для Нього інший шлях. Цілительство молитвою. Пізнати християнство йому допоміг Єрмолай. І коли Пантелеймон своєю молитвою воскресив дитину, яку вкусила змія. Повірив у Ісуса Христа.

    Відтоді Пантелеймон лікував людей. Та це не усім подобалось. Тож на Нього донесли імператору Максиміліану. І він вигадав випробування. Наказав зцілити тяжко хворого, одночасно язичнику й Пантелеймону. Ніби тоді й стане зрозуміло чия віра правдива. Саме молитвою Пантелеймона чоловік одужав. Це розлютило імператора. Тож він вигадував усе нові й нові випробування. Та щоразу Господь рятував Пантелеймона. Але однієї миті покликав у Царство Небесне. Святому відтяли голову. Та замість крові потекло, молоко, і олива дала плоди. Відтоді щира молитва до Святого допомагає зцілитись усім, хто чистим серцем Його покличе.

    Святий покровитель воїнів. Ще є почесна нагорода на честь Пантелеймона Цілителя - медаль "За лікарське мистецтво." Її отримують видатні медики.

   Його мощі зараз зберігаються у Пантелеймонівському монастирі на Афоні.

    Зі Святом усіх! Святий Цілителю Пантелеймоне, моли Бога за нас!



Протоієрей Валерій Семанцо, який відродив Храм Живоносного Джерела на Південній Борщагівці у Києві.




Фото фрагменту з книги " Таємниці монастирів".



середу, 2 серпня 2023 р.

"Ікони на ящиках з-під набоїв": є свідками війни - мовчазними хоронителями численних життєвих історій і ПЕРЕМОГОЮ ЖИТТЯ над смертю.


    Мабуть, здогадалися, що знову доторкнемося до сакрального живопису НАШИХ українських художників. Поговоримо про особливі ікони, написані на ящиках з-під набоїв. Вони уже давно торкнулися сердець багатьох людей у різних країнах.


    Творцями цих сакральних шедеврів є подружжя митців Олександр Клименко та Соня Атлантова. Їхні ікони – Сакральне Чудо!


    Усе почалося у 2014-ому році з війною на Донбасі. Спочатку з'явилася ідея. За рік проєкт реалізували. З такими думками Олександр Клименко створював свою першу ікону:

    "Дошка, на якій пишеться традиційна ікона, неймовірно схожа на кришку чи денце ящика з-під озброєнь – такий самий щит, набраний із дощок і підсилений, аби уникнути деформації шпугами. Ця дивна схожість і спонукала мене до написання першої ікони проєкту. Це були порожні ящики до набоїв АКМ."

    На полицях нашої бібліотеки є чудова книга, яка так і називається: "Ікони на ящиках з-під набоїв". Читаючи слова, написані у ній Сонею Атлантовою, відчувається, як глибоко вона проживає весь процес народження Образу. Заглиблюється у Нього. Скільки питань з'являється у неї в голові. Ось ці живильні рядочки з роздумів художниці:

    "Я розумію, що стаю не автором, а лише співавтором написаної мною ікони. Разом зі мною працює дерево дошки, потоки зеленої олійної фарби, що нею був недбало пофарбований задник. Я відчуваю присутність поряд із собою тих, хто передав з фронту цю дошку – медиків, військових, волонтерів. Дошки прибувають з передової, і вони навіть пахнуть своєрідно, димом і ще чимось специфічним воєнним. І тут же дрібні, але такі зворушливі свідчення, на кшталт відбитків взуття на денці ящика. Що сталося з автором цих відбитків?..."

    Довго гортала цю книгу. Вдивлялася в лики Святих, розглядала риси обличчя, руки, жести. Яке неймовірне поєднання Святості та тендітності із певною брутальністю матеріалу, на якому писані. На звичайній дошці з-під набоїв, з якої де-не-де стирчать цвяхи й металеві шпуги. Нанесення лику Святих на ній мов пом'якшує цю недбалість, обтесує затертості Любов'ю.

    Такі недоліки, як підтікання фарби, якою вкривали матеріал, залишки від недбалого фарбування, заводське маркування, завіси, цвяхи, затертості, штампи, тріщини, подряпини, бруд, задимлення, роблять ікони Особливими. На мить здається, що Образам дуже багато років.

    Особливо відчулася мені серія ікон "PASSIONES", що в перекладі означає "СТРАСТІ". Саме затемнені силуети Богородиці, Ісуса Христа. Їхні лики - говорять про відчуття кожного у ту скорботну мить, які змогли передати художники на дошці, яка побачила так багато - війну. Коли Христа ведуть на Голгофу. Розпинають. Можемо відчути Богородицю, яка йде поруч і тужить за своїм ДИТЯМ. Ця затемненість матеріалу додає Образам древності.

    Лики Святих на них, ніби прочиняють нам вікно у Незримий Світ. Дають таку необхідну підтримку зараз і сили. Дозволяють наблизитись до Них. Святі чуються кожною клітиночкою - до мурашок на шкірі.

    Цінними є розповіді самих художників про свій творчий задум. Для Соні їхнє мистецтво бачиться так:

    "Ікони на ящиках з-під набоїв - свідки. Це визнання того, що коїться зараз в Україні... Брутальна дошка із залишками маркування безжально повертає до реальності. Війна триває. З цього ящика вилетіла належна кількість боєприпасів, що виконали ту страшну справу, заради якої їх було створено. Не з такого самого ящика, не з ящика такого типу, а саме з цього... Зброєю з цього ящика когось вбито. Когось фізично або психологічно скалічено. А хтось - врятований."

    Ось так Олександр Клименко передає словами свої думки про творення ікон:

    "Ящики, привезені з фронту, стають своєрідним тлом і водночас мистецьким простором, де відбувається сакральна й одвічна боротьба між добром і злом, між життям і смертю, між зневірою та надією."

    Ікони на ящиках з під набоїв об'їхали пів світу. Вони експонувалися в багатьох містах України та Чехії, Румунії, Нідерландах, Італії, Німеччині, Польщі, Італії, Австрії, Бельгії, у Канаді та навіть у Сполучених Штатах. А нещодавно виставка відбулася і в нашій неймовірній Софії Київській.

    Мета проєкту - рятувати життя. Художники передають кошти від продажу ікон на благодійність. Підтримують Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова.

    Такі особливі наші українці! Кожен на своєму фронті робить максимально все від нього залежне, щоб Україна була ВІЛЬНОЮ, НЕЗАЛЕЖНОЮ, СИЛЬНОЮ державою!



































середу, 26 липня 2023 р.

Мирослав Скорик

 

Цей текст навіяний музикою легендарного українського композитора, музикознавця Мирослава Скорика. Його мелодії - то щось неймовірне, схожі на свіжу прохолоду ранкової роси. Ще нагадують теплий літній вітерець або ж солоний бриз морського прибою, який легесенько торкається обличчя.

Люблю слухати мелодії Мирослава Скорика пізнього вечора, коли усі турботи дня позаду, усе стишується, сповільнюється. З'являється час побути наодинці, почитати улюблену книгу, розслабитись. І в такі миті здається, що у кімнаті залишаєшся лише ти та мелодія майстра. Вона якимось дивним чином розчиняє усю втому, накопичену за день.

Народився Мирослав Михайлович 13 липня 1938 року у надзвичайно музично обдарованій родині у Львові. Мама грала на фортепіано, а тато на скрипці. Дідусь був знаним українським фольклористом.

Соломія Крушельницька, рідна сестра його бабусі Олени, була відомою на весь світ українською оперною співачкою. Саме вона надихнула Мирослава займатися музикою професійно. Завдяки їй майбутній український корифей вступив до Львівської музичної школи. Там йому дуже подобалися заняття з хору і сольфеджіо.

Родину Скориків не оминули сталінські репресії. Їх вислали до Сибіру через донос за листівки, які порахували антирадянськими. Та навіть у засланні Мирослав не полишав вдосконалюватись у музиці. Вчився грі на фортепіано, згодом і на скрипці. Так тривало 5 років, а потім обвинувачення зняли. Мирослав повернувся до рідного Львова з так званим "чистим" паспортом.

Потім вступив до Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка. Грав у студентському оркестрі. Вступив до Спілки композиторів України. Створив ансамбль "Веселі скрипки" і писав для них естрадні пісні. У той період познайомився зі своєю дружиною, архітекторкою Ларисою Кузьмою, і вони одружилися. Згодом у подружжя народилася донечка Мілана. Вони прожили разом 20 років.

Мирослав Скорик мав три шлюби. Та саме третя дружина - журналістка львівського телебачення Адріана Стельмах, стала його зрілим коханням і натхненням у творчості.

Мирослав Скорик співпрацював з Параджановим, написав музику до його фільму "Тіні забутих предків", яка принесла визнання.

"Пам'ятаю, як нам треба було записати трембіти... На відкритому повітрі це важко було зробити, і Параджанов десятеро трембітарів разом з трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва..."

Пізніше Мирослав Скорик почав навчати інших композиторів у Львівській та Київській консерваторії.

Очолював Львівську організацію Національної Спілки композиторів України. Працював художнім керівником Національної опери України ім. Т.Г. Шевченка. Також займався відродженням колись забутих творів українських композиторів.

Ось так Мирослав Скорик говорив про свою творчість:

"Композитор ніколи не може знати, що і як у нього народжується. Це відбувається спонтанно. Коли я писав "Мелодію", навіть не думав, що вона стане такою популярною. Ніколи не відомо, чи стане написаний твір улюбленим для слухачів. Часом композитори кажуть, що відчувають, ніби хтось за них пише музику. Може це й не зовсім точно. Та щось у цьому все ж таки є. Звідкись отримуєш певні імпульси, які потім виливаються у мелодії."

Попри тиск за свою активну національну позицію, Мирослав Скорик не побоявся очолити фестиваль "Червона рута". Завдяки цьому глядачі почули сучасні, креативні українські пісні у виконанні: володаря Гран-прі Василя Жданкіна, Тараса Курчика, Марії Бурмаки, Тараса Чубая, сестер Тельнюк і його учениці Лесі Горової.

Пізніше, коли дозволили вільно виїжджати за межі України, Мирослав Скорик працював закордоном: у Штатах та Австралії.

За життя отримав чимало нагород: Героя України, народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Його земний шлях закінчився 1 червня 2020 року. Поховали Мирослава Скорика на Личаківському кладовищі у Львові, а за рік надали звання Національної легенди України посмертно...

Його музика захоплює і животворить й досі, над нею - не владарює час!

А зараз пропоную послухати один з його шедеврів і самим відчути музику майстра.