Драма ступала за нею по
життю, завжди - драма.
І можна було навіть не
повторювати слідом за Уїльямом Шекспіром пророчі слова, усіх тих, хто за долю
вибрав рух до авансцени:
- Увесь світ - театр, а
люди в нім - актори. (All the world’s a stage, / And all the men and women
merely players.)
Так велося до часу, коли
Наталя Ужвій зіграла роль Олени Костюк у військовій драмі “Веселка” (“Райдуга”)
режисера Марка Донського, поставленої за повістю Ванди Василевської. Так велося
і після прем’єри. Хоча, здається, колишня партизанка прийшла у своє село Нова
Лебедівка народити дитину і, здавалось, усі випробування долі, яких вона
зазнала, найжахливіші страхіття війни мусять на рідній батьківщині відступити.
Немовля вона втратила – вбили гітлерівці, але нікого не зрадила.
Разом із тим, фільм
“Веселка” засвідчив: її згорьована душа прилагоджена до власної долі, акторка
погодила свою гру з будовою драми та із всесвітнім розумом.
Бездоганна гра
української актриси в тій трагічній стрічці забезпечила картині не лише
ідеологічний успіх у СРСР, а найширше міжнародне визнання, що підсумував…
головний приз Національна рада кінокритиків США (National Board of Review of
Motion Pictures) у номінації “кращий іноземний фільм в американському прокаті
1944 р” та кінопремією газети “New York Daily News”. Подейкували, що навіть без
перекладу перегляд у Білому домі пронизливої радянської картини справив глибоке
враження на тодішнього президента США Франкліна Рузвельта (Franklin Delano
Roosevelt; 1882-1945), отож в американському кінопрокаті фільм став сенсацією.
Переглянувши дивовижну стрічку
“Веселка”, знаменитий режисер Сергій Ейзенштейн (1898-1948) запропонував “першій
українській радянській актрисі” знятись у новій картині “Іван Грозний” (1944). Проте
Наталя Михайлівна… відмовилася – з огляду на знесиленість після зйомок у
військовій драмі "Веселка".
..На Бродвеї понад три
місяці стояли довгі черги за квитками на «Райдугу». Успіх кінострічки був
надзвичайний, а виконавицю головної ролі було відзначено Сталінською
премією. Наталія Ужвій і надалі активно
знімалася. «Украдене щастя», «Кармелюк», «Тарас Шевченко», «Пора жовтого
листя», «Земля», «Прометей»… Усього 26 стрічок. Але попри все, улюбленою
мистецькою територією актриси був театр, де вона почувалася природно й щиро
відкривала свою душу, талант і майстерність...
Майбутня акторка
народилася 8 вересня 1898 року у невеличкому містечку Любомль, що на Волині.
Сім’я жила бідно. Дівчинка була найстаршою,вона мала ще п’ятеро братів та двох
сестр. У пошуках кращої долі й заробітку Ужвій-старший влаштувався працювати на
залізницю недалечко від Варшави. Туди ж, у селище Брудно, переїхала вся
багатодітна родина.
Вчилася Наталка спочатку
в залізничному, згодом у міському училищі. Та через відсутність грошей дівчина
не змогла продовжити навчання. Щоб матеріально підтримати рідних вона
влаштувалася швачкою – мати ще змалечку навчила її шитву. У вільний час Наталя
займалася самоосвітою, готуючись до іспитів. У 16 років вона блискуче витримує
іспит й отримує звання сільської вчительки. Із 1915-го вчителює.
Коли буремні роки
революції сколихнули всю Російську імперію, сім’я переїхала до Золотоноші
(Черкаська область). Саме тут в аматорському театрі Наталка зіграла свою першу
епізодичну роль квартирантки в п’єсі Габріелі Запольської “Мораль пані
Дульської”.
У 1922 році Наталія
переїхала до Києва. Того ж року відбулася доленосна зустріч із Іваном
Мар’яненком. Завдяки йому юна акторка-початківиця потрапила в допоміжний склад
Київського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка. У 1925 та
1926-му роках стала ведучою акторкою Одеського драматичного театру.
У 1926-му Лесь
Курбас запросив акторку до свого театру “Березіль”. У цей період Наталя
багато працювала, її репертуар поповнився новими й головними ролями. Більше 30
персонажів зіграла Ужвій.
Її гра вражала глядача
реалістичністю, Наталі вдавалося розкрити душевні переживання героїнь. Вона не
просто грала, а немов наново створювала образи, наповнювала кожного персонажа
почуттями, оживляла, зливалася в одне ціле з персонажем. Її серце кохало,
палало пристрастями й ненавистю, розривалося од розпуки й оживало, щонайменшу
емоцію пропускала через свою душу.
Та попри любов глядача й
шалену популярність, Ужвій скуштувала гіркого трунку більшовицького режиму. Їй,
примі театру, довелося разом із іншими акторами “Березоля” підписати листа
проти свого наставника – Леся Курбаса. А ще змусили з трибуни виступити з
обвинуваченнями проти режисера. Вона, стала заручницею режиму, як і тисячі
інших, над головами яких постійно був занесений каральний меч. У ті часи кожен
відчував на своїй потилиці його сталевий і смертоносний подих.
Після розгрому театру
“Березіль” Наталя переїхала до Києва. Із того моменту й до самої смерті вона
працюватиме в Київському державному академічному театрі імені Франка.
На підмостках цього
театру, під керівництвом Гната Юри відкриються нові грані неперевершеного
таланту актриси. Її найкращими ролями стали:
Єлизавета, “Дон Карлос”
(Фрідріх Шіллер, 1936);
Марина Мнішек, “Борис
Годунов” (Олександр Пушкін, 1937);
Софія, “Останні” (Максим
Горький, 1937);
Варка, “Безталанна”
(Іван Карпенко-Карий, 1937);
Маруся, “Ой, не ходи,
Грицю” (Ольга Кобилянська, 1938);
Ганна, “Украдене щастя”
(Іван Франко, 1940)
Беатріче, “Багато галасу
з нічого” (Вільям Шекспір, 1940).
У 1936-му році Наталія
закохалася в актора Євгена Пономаренка, з яким вони прожили довге й щасливе
життя.
До речі, це був другий
шлюб актриси. Її першим чоловіком був
Михайль Семенко – поет
футурист. Але в біографії жінки ця сторінка найтемніша. Знаменита та впізнавана
акторка не дуже любила розповідати про цей період життя.
У Семенка була лиха
вдача, він постійно влаштовував дружині скандали, лупцював її. До речі, першу
свою дружину він гамселив ще нещадніше. Розлучившись із нею, всю свою нестримну
лють він приніс у Наталчине життя.
Але спочатку все було
так романтично. Знайомство в Одесі, прогулянки морем на заході сонця. Молода
жінка закохалася й вийшла заміж. Тут уся чарівність спала, як хустка від вітру.
Почалися ревнощі, побої.
“Шлюб красуні й
чудовиська” – так називали цей союз знайомі – протримався десять років, у пари
народився син Михась. У 1936-му вони розлучилися. А Семенка за рік заарештували
й репресували, малого сина оголосили дитиною ворога народу.
Зовсім іншою людиною був
Євген, молодший за Наталію на 11 років. Він палко кохав жінку, називав її своєю
“ракушкой”, а її сина Михася прийняв, як рідну дитину. Але через різницю у
віці, Ужвій не хотіла узаконювати стосунки.
Коли ж розпочалася
німецько-радянська війна, Наталя разом із театром перебували в евакуації.
Спочатку в Тамбові, потім у Ташкенті. У той період її найбільшим досягненням у
кар’єрі стала роль у фільмі “Веселка”, де вона зіграла героїчно-драматичну роль
партизанки Олени.
У 1951 році Наталія
пережила трагедію, її син Михась помер від менінгіту, маючи 24 роки. Мало не збожеволівши
від горя, намагалася накласти на себе руки. Пономаренко писав:
“Не можу не згадати
одного з найтрагічніших періодів у житті Наталії Михайлівни. Її єдиний син
Михась, будучи вже на п’ятому курсі факультету міжнародних відносин, так і не
зміг подолати свою недугу – менінгіт. Він довго перебував у лікарні – тоді не
було ще тих ліків, які застосовують нині під час лікування цієї хвороби, і він
повільно помирав у неї на очах. Після нестерпних фізичних мук 13 грудня 1951
року його не стало”.
Але театр врятував її,
щоб заглушити біль, вона поринула в роботу. Це було її покликання, вона жила
сценою.
Наталія Михайлівна Ужвій
не лише глибоко усвідомлювала своє покликання, а й з усією вимогливістю і
серйозністю ставилася до тих можливостей, які відкривалися перед нею завдяки
дару Божому.
“Найбільш ображає мене,
коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому
здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно
одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а
після вистави ще нагороджується оплесками, – все легко дається, все приходить
само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути,
скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль! І яка то надзвичайна, хоч і
радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом
виснажливої праці – твоя гра – дає людям естетичне задоволення, будить думку,
зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б
крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися,
тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому. Ось що хочеться
відповісти тим, хто уявляє акторське життя суцільним святом, прогулянкою не без
приємностей, як іронічно сказав великий письменник”, – писала Ужвій.
Майже 20 років, до
1973-го була очільницею Українського відділення Театрального товариства. Її
акторський талант оцінювали відомі зірки сцени, кіно, режисери захоплювалися
неперевершеною грою. Сергій Параджанов
створив про неї біографічний фільм.
До старості Наталія
Ужвій залишалася справжньою жінкою. Дуже любила парфуми, особливо змішувати їх,
щоб залишати за собою неповторний шлейф ароматів. На свята ніколи не вбиралася
в нові сукні, бо вважала, що на прийом треба вдягатися у зручний і перевірений
одяг, щоб почуватися на 100% впевненою. А ще на прийоми обов’язково приходила у
м’яких оксамитових чобітках на невеличкому підборі. Це дозволяло без утоми
вистояти на ногах багато годин поспіль. Щоб бути стрункою – займалася йогою, майже
ніколи не сиділа – їла, читала, стоячи.
Навіть страшна хвороба –
рак, не могла зламати внутрішній стрижень жінки. Євген Пономаренко не відходив
від неї. До останнього подиху був поруч. Кожен прожитий день, сприймав як Божий
дар. Писав:
“Лютий. Втомлюється
швидко. Рухатися їй все важче”.
“Березень. Лікарі стали приходити все частіше”.
“Квітень-травень. Наталці все гірше. П’є тільки чай. Почалися нестерпні болі”.
“Липень. Її не стало. Вівторок”.
Померла 22 липня 1986
року, похована на Байковому кладовищі в Києві.
За свої 88 років вона
зіграла понад 200 ролей у театрі і знялася в понад 20 кінофільмах. Богдан
Сільвестрович Ступка згадував:
“Я завжди відчував її
підтримку, що дуже важливо для молодого артиста. А на гастролях “Дяді Вані” в
Москві, коли вона виходила, зал вставав і скандував: “Ужвій! Ужвій!”. В
“Украденому щасті” вона грала з Бучмою і Добровольським. І коли цей же
спектакль, але вже з молодими артистами поставив Сергій Данченко, Наталя
Михайлівна зробила мені комплімент за роль Миколи: “Ви граєте то князя Мишкіна,
то Ісуса Христа!”. Я падав перед нею на коліна і цілував руку. Що може бути
вище такого визнання!”.
У Києві поблизу театру
імені Івана Франка, на будинку по вулиці архітектора Городецького, 17 (там
Наталя Ужвій мешкала останні роки життя) встановлено меморіальну дошку.
У Пущі-Водиці діє створений
нею Будинок ветеранів сцени, що має її ім’я. 2008 року до ювілею від дня народження
Наталі Ужвій Нацбанк України випустив монету з її зображенням в серії “Видатні особистості
України”.
А відомий скульптор
Матвій Манізер увічнив Наталію Ужвій в образі Катерини – героїні поеми Тараса
Шевченка.
Немає коментарів:
Дописати коментар