Класична музика лікує!

 

14 жовтня зовсім випадково своїм мистецьким відділом опинилися на благодійному концерті у Волинському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Зараз період активної бібліотечної роботи, тож нагода сходити на такі події випадає не часто. А тут, посеред робочих буднів, отримали чудовий подарунок — вечір симфонічної музики. У залі одна за одною лунали надзвичайні симфонії оркестру Українського радіо під керівництвом диригента, Народного артиста України Володимира Шейка. Кожен номер оркестру проводжали аплодисментами. Коли ж усі почули знайомі мелодії пісень нашого видатного українця — композитора, співака, автора стількох українських хітів Володимира Івасюка, — підхопилися зі своїх місць і вже підспівували знайомі мотиви. А його «Червону руту» та «Водограй» співали всім залом.

Луцьк став одним з міст, куди з візитом приїхали музиканти. Бо ж століття минуло з дня створення Українського радіо і 95 років — симфонічному оркестру Українського радіо. Прекрасна нагода відвідати наші українські міста, подарувати українцям свято музики — те, що дасть наснагу пройти всі труднощі, вижити у часи, коли смерть будь-якого моменту може постукати у двері.

Класична музика лікує душі, спонукає почуватися живими посеред цих невтішних новин та тривог. Кілька годин слухання цих чудових симфоній — і відчуття, ніби прийшла весна. Неможливо втриматись, аби не процитувати слова пісні «Тільки раз цвіте любов» Богдана Стельмаха, які ніжно огорнула музика Володимира Івасюка багато років тому:

«Поглянь — усе навколо зацвіло,

Ясна вода і сонце золоте.

Цвітуть гаї, цвіте густе зело, —

Чому ж любов так довго не цвіте?

Приспів:

В ріку переростав дзвінкий ручай,

Хай серце не бере гірка печаль,

Бо ранок сонцем кожен день цвіте для нас,

Та лиш любов цвіте один-єдиний раз.

 

Стрімка ріка загубиться в морях,

Журбу розвіють радощі весни.

Минеться все, але любов моя

Не зронить цвіту навіть восени.»

 

Музика не лише зцілює понівечену душу, а й робить добро. Адже на заході вдалося зібрати кошти й допомогти військовим 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Нижче опублікуємо відео з концерту — послухайте і Ви цю чудотворну музику нашого українського оркестру. Кажуть, прослуховування класичних мелодій хоча б 15 хвилин щодня робить дива. Спробуйте!

Автор тексту: Анна Романчук.

Ковток мистецтва на щодень

Ковтнімо краплю мистецтва. Підживимо наші душі прекрасним. Картини цієї художниці обрала не випадково. Адже вона сьогодні святкує новий рік свого життя. Ще її називають художницею світла. Мабуть, все тому, що полотна, які творить: яскраві, казкові, збуджують уяву. Ну що ж не зволікатиму. Знайомимося з пензлем Юлії Гетьман.

13 травня 1961 року у містечку Жовті Води, що на Дніпровщині народилася талановита дівчинка. По - іншому і не могло бути, бо ж її батько теж творчий. Обрав собі шлях художника-оформлювача. Тому не дивно, що вперше до рук Юлії пензель потрапив у 3 роки. Тоді ще маленькою уже малювала природу, стихії. Ніхто у ті часи не знав, що саме у дитинстві й визначився шлях майбутньої художниці. Дідусь теж був творчий робив музичні інструменти. Тож Юлія росла в атмосфері любові, мистецтва і музики.

Хоча усе могло б бути навпаки. Бо ж Юлія за освітою кераміст. Закінчила спершу Миргородський керамічний технікум, а згодом Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Та не кераміка, а саме живопис переважив у житті художниці. Вона обрала - творити пензлем, аби розфарбувати яскравими фарбами світ, який так любляче для нас створив Господь та підсвітити його іншим. Й допомогти побачити різноманітні барви життя. Переконаєтесь у цьому самі побачивши картини Юлії.

Окрім того, Юлія Гетьман майже 20 років працювала зі студентами. Навчала їх дизайну в ЛНТУ.

Для творчої людини важлива підтримка. І у Юлії є надійна опора, натхнення, кохані: чоловік та син.

Як результат участь у всеукраїнських та республіканських вернісажах, виставки у Німеччині, Польщі. Юлія Гетьман є членкинею Волинської організації Національної спілки художників України. Зараз її начерк експонується на ретроспективній виставці «Етюдів та начерків» у Галереї Мистецтв.

Запрошуємо подивитись роботи наших волинських художників. Зазирнути у світ мистецтва.

Автор тексту: Анна Романчук.

Мистецтво, що надихає і спонукати думати

Цікаво подивитись на мистецтво очима молодих художників. Як вони бачать сьогоднішній світ. Який він? Загрозливий? Ворожий?

        Чи навпаки.

Привітний? Радісний? Щасливий?

Нещодавно у Галереї Мистецтв відкрили виставку картин студентів Факультету культури та мистецтв ВНУ імені Лесі Українки.

    Їхні роботи вражають глибиною. Спонукають думати. Особливо торкаються душі портрети. На них зображені люди та їхні щирі емоції. Вони проглядаються, бо справжні. І такий сильний погляд ловиш на собі з картини, який проймає. Відчувається мить, яку проживає людина в той сокровенний момент, коли твориться полотно.

Серед робіт можна розгледіти краєвиди Старого міста, виконані у стилі кубізму. Гармонійно підібрані кольори, акценти на дашках будинків, деінде височіють хрести на знакових Луцьких храмах. Ніби занурюють у ту древню атмосферу Старого міста, яке має багатолітню історію й таємниці. З тамтешніх кав’ярень долинають запахи засмаженої кави, чутно спів церковного хору. Окремим відгомоном долинає мелодія церковних дзвонів, мов закликає прийти на Богослужіння у храм.

Опісля подорожі Старим містом погляд вловлює ще одну картину, яка називається - «Весна». На ній квіти, такі яскраві, соковиті, як саме життя.

Відвівши очі, помічається інша робота. На ній чоловік і жінка. Їхні обличчя дивляться у бік сонця. Кожен у своїй позиції. Вони дотикаються один до одного. Він ніби фундамент їхніх взаємин, а вона надає усьому сенсу, душі. Така тонка взаємодія чоловічого та жіночого світів. Разом з тим споглядання обох на Боже.

Згодом в поле зору потрапляє зображення, яке тверезить. То нагадування про нашу реальність, у якій зараз живемо, війну. Ця картина так і називається - «Війна». Перед нею хочеться завмерти, не дихати, холодить та мурашить шкіру.

Ці полотна значимі для студентів, бо є наступною сходинкою до розкриття їхнього подальшого творчого шляху, своєрідний підсумок навчання.

Філософську експозицію картин нашої талановитої молоді зможете подивитись та подумати над сенсом буття ще до 15 травня у Галереї Мистецтв. Не відкладайте зустріч, віч - на-віч, з прекрасним на потім!

Автор тексту і фото: Анна Романчук.

 #Відділ_культури_та_мистецтв_ВОБЮ

 

 

Квіз «Тарасовими стежками»

 

Сьогодні вперше у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва побували учні 5 класу Рованцівського ліцею Боратинської сільської ради. Зустріч була присвячена 210 річниці від дня народження Тараса Шевченка і пройшла дуже цікаво і весело.

Спочатку юні відвідувачі бібліотеки переглянули відеоролик, з якого дізнались цікаві факти про життя і творчість Тараса Григоровича.  А потім, об’єднавшись у 8 команд, розпочали квіз «Тарасовими стежками».

Під час гри учасникам потрібно було застосувати свої знання, отримані на шкільних уроках, виявити швидкість, кмітливість та логічне мислення.

Переможцем, отримавши найбільшу кількість балів, стала команда з кумедною назвою «Діван».  Найактивніші учасники разом з переможцями отримали невеличкі подарунки від бібліотекарів. А ще школярам була проведена пізнавальна екскурсія по відділах бібліотеки.

 

Олександр Валента

 

Його називали "волинський Пірасмані". Жив бідно. Обожнював смажену картоплю, вона частенько пахтіла на його столі. У своєму садку збирав гриби й теж засмажував. Тішить, що можемо дізнатися трішки подробиць з життя нашого відомого художника, волинянина Олександра Валенту, з розповідей друзів. Вони його називали лагідно Сашко. Він для них завжди був простим, привітним, товариським.

Народився Олександр Валента 16 лютого 1944 року у селі Чорніїв Турійського району. Сьогодні йому б виповнилося 75. Рано залишився без батьків. І їх із сестрою Лідією забрали до Луцької школи - інтернату. Закінчив 10 класів. Пішов працювати на Луцький авіазавод. Навчався у Луцький художній школі. Потім почалася активна виставкова діяльність.

Гучно заявив про себе, як художник картиною" Риби" на республіканській виставці у Києві.

Вона настільки сподобалася, що фотокопію картини надрукували на поштовій листівці.

За життя мав чимало персональних виставок у столиці, Львові, Рівному, Коломиї, Польщі.

Творив Олександр Валента у стилі пуантилізму, по - іншому крапковий живопис. Дрібні крапочки, якими вкриті його полотна - пом'якшують сюжет, надають реалістичності. На його картинах, люди на вулиці, ніби й справді йдуть містом. Так, живо відчувається, той момент з його полотен.

Є картини, які своєю соковитістю кольорів тішать око. Техніка мазків Олександра Валенти дуже натхненна. Хочеться всміхатись споглядаючи сюжети полотен нашого волинського художника. Разом з тим є картини, у яких проглядається сум, туга. Здається, що його щось хвилювало, над чимось роздумував.

Наш знаний волинський письменник Кость Шишко натхненний полотнами Олександра Валенти ще у далекому 1968 році створив вірш. У ньому він описав, як відчув картини свого друга.

"Пливуть риби смарагдово

Із голубого полотна...

У снах - осріблені

підкови,

і блиск шабель - в рожевих

снах.

А зараз груші соком бризнуть!

Терпка черлень горобини...

А з далини - весела тризна,

дрімають замшені тини...

І знов приглушено і

тьмяно

бринить в рудій корі

церков

старовина у сивий ранок-

і сяє барв яскрава кров. "

У 1996 році Олександр Валента отримав премію Йова Кондзелевича.

Зараз експозицію картин" Олександр Валента (1944-1997). Міф і реальність. Малярство, графіка, документальне фото", можна побачити у Художньому музеї Луцька.

Життя Олександра Валенти обірвалося трагічно. Його вбили. Однак свій талант він встиг розкрити. Залишив неймовірні роботи, які й досі хвилюють уяву.

Маємо пам'ятати наших митців. Вони творили у важкі часи. Та посеред сірих буднів вміли побачити прекрасне. Передати на полотно мить, аби ми поглянули по - особливому на здавалося б звичні речі.

 

Його життя – обірвана струна…

8 лютого для викладачів музичного мистецтва Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти відбулась музична година,  присвячена Володимиру Івасюку, українському композитору-виконавцю,музиканту,поету. 4 березня 2024 року йому виповнилось би 75 років.

    Володимир Івасюк – за фахом медик, а за покликанням – скрипаль, піаніст, віолончеліст, гітарист і автор пісень, які він відмовлявся писати російською мовою.

    Його мелодії, його пісні, яких він написав понад сто, доходили до самого серця, і мовби чарівний камертон, відзивалась на ті мелодії душа. І дзвеніли у ній кришталева казка Косівського водограю, мрія червоної рути, пломінь кленового листя, дівочі долі - вінки, що примарною зграйкою пливли по воді в урочу ніч на Івана Купала.

    А їх автор, молодий чоловік, власне кажучи, хлопчик, аж ніяк не переймався славою, був все таким же, скромним, веселим, товариським. Створювати нові й нові мелодії було для нього так природно, як дихати, посміхатись. І злітали, линули у бузкові чернівецькі сутінки, серпанкові звуки, і народжувались сюїти, кантати, пісні… Народжувались, аби назавжди лишитись тут, поміж нас.

    Володимир Івасюк народився 4  березня 1949 року в буковинському місті Кіцмані. Обоє його батьків були вчителями, хлопчик виростав серед мальовничих буковинських лісів та чудової музики, яка супроводжувала його з дитинства в колі сім’ї.

    Ще з дитинства Володимир виявляв неабиякі здібності до музики. І це не дивно, бо батько мав гарний голос і брав сина на репетиції учительського хору. Вже тоді рідним стало зрозуміло — хлопчик буде співати. Згодом п’ятирічний Володя починає старанно вчитися гри на скрипці, а вже через два роки його ім’я з’являється у пресі. Батько згадував, як у дощ, сніговиці носив малого Влодка на руках до музичної школи на заняття. Працьовитість хлопчика вражала всіх: і рідних і знайомих.

    Радянська влада перешкоджала Володі ще з юності – його не зарахували до Чернівецького медичного університету. Причина – перевернутий бюст Леніна у його рідному селищі. Компанія хлопців разом з Володею бавилася та закинула на вождя картуза. Коли спробувати зняти, погано закріплений бюст впав. Тому замість медичного вишу відмінник Івасюк пішов працювати на місцевий завод «Легмаш» штампувальником у фурнітурний цех. Але там йому знайшлося заняття до душі – серед заводських робітників Івасюк створює свій перший ансамбль «Буковинка». У той рік під псевдонімом «Весняний» Івасюк надіслав на обласний конкурс кілька творів: «Відлітали журавлі» на вірш Віктора Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власні слова. За пісню «Відлітали журавлі» композитор-початківець отримав свою першу відзнаку.

    Разом з «Буковинкою» Володимир дебютував на київському телебаченні, а згодом популярна співачка Лідія Відаш записала на Українському радіо пісню «Я піду в далекі гори», на яку юного композитора надихнув підйом на Говерлу з друзями. Пісня одразу ж сподобалася слухачам і стала часто звучати в етері. Справді історичним став виступ на театральній площі Чернівців, коли разом з Оленою Кузнєцовою Володимир Івасюк під акомпанемент ансамблю «Карпати» вперше виконав пісню «Червона рута». Пісню, яка транслювалася у прямому етері, вже наступного дня співала вся Україна.

    У талановитих людей всесторонні і різнобічні таланти. Володя надзвичайно чудово малював, вдавалися йому портрети близьких і рідних, де завжди був вловлений характер. Залишилося багато картин, портретів та автопортретів, написаних його рукою.

    А ще Володя майстерно володів фотоапаратом і кінокамерою.  Йому вдавалося все.

    Володя багато читав, подорожував, обходив усі наймальовничіші куточки Буковини та Гуцульщини. Понад усе любив гори і море, його вабило високе та чисте, можливо, тому в своїй творчості він прагнув досягнути цього. Так народилися пісні “Я піду в далекі гори”, “Відлуння твоїх кроків”.

    В одній з ранніх пісень “Там за горою, за крем’яною” надзвичайно виразно відображена любов юнака до буковинської народної пісні. На запитання, що його приваблює в ній, молодий Івасюк відповідав:

    “Все, і текст, і мелодія. Кожна пісня – це перлина. І я не розумію, як можна вважати себе музикантом, або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Для мене український фольклор – підручник, написаний геніальним автором.”

    Свої перші твори Володимир Івасюк приніс композитору Левку Дутківському. У виконанні ансамблю «Смерічка» вони здобули шалену популярність. Володя писав пісні і музику для своїх друзів, естрадних співаків Назарія Яремчука і Василя Зінкевича, вони разом мандрували Карпатами.

    Популярність молодим артистам також принесли зйомки першого українського мюзиклу «Червона рута» у Яремчі. Головні ролі виконували Софія Ротару і Василь Зінкевич. У стрічці прозвучало багато пісень Володимира Івасюка. Завдяки творчому тандему з Софією Ротару його музика розлетілася за межі Союзу. Саме у виконанні Софії Ротару «Водограй» переміг на конкурсі «Пісня-72», а згодом і на міжнародному «Сопоті-74». Пізніше пісня «У долі своя весна» перемогла на «Сопоті-77». Разом вони видали платівку-гігант із дванадцятьма піснями Володимира Івасюка, які виконала Софія Ротару – це був нечуваний успіх для таких молодих артистів!

    Івасюк здобув популярність у Сполучених Штатах, де вийшла його платівка. Артист отримав нечуваний гонорар і … розмову із працівниками КДБ. Володимиру Івасюку наполегливо рекомендували віддати гроші у такий собі «Фонд миру», що займався «поширенням соціалізму». На що принциповий композитор відповів, що не фінансуватиме «терористичні організації». Про те, що Володимир Івасюк «потрапив у немилість» партії, свідчило й те, що він раз за разом за дивних обставин не отримував державних премій. Його не внесли в список Шевченківської премії, яку отримала театральна вистава «Прапороносці», для якої Володимир Івасюк написав музику. Не отримав він і премії Миколи Островського, хоч його кандидатуру рекомендували 12 членів правління Ради клубу творчої молоді.

    24 квітня 1979 року в обід Володимиру зателефонували, він одягнувся, пішов до консерваторії й більше ніколи не повернувся. Уже за день його відсутності рідні забили на сполох – але, за їхніми словами, Володимира не поспішали шукати й відмовили в розміщенні оголошення на телебаченні про його зникнення. 18 травня, майже через місяць після його раптового зникнення, тіло Володимира знайшли на території військової частини в Брюховицькому лісі: Він був повішеним на паску від свого плаща. Знайшов композитора солдат, який займався «полюванням на лисиць» – військовим тренуванням на пошук об’єкта за радіосигналами. Оголосили офіційну версію – самогубство.

    Тисячі українців прийшли попрощатися з Івасюком. «Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні і не автора музики лише до спектаклю "Прапороносці". Ми ховаємо композитора, гордість України, автора "Червоної рути", яку співає увесь світ!», – такими були слова Ростислава Братуня над могилою друга.

    У 2015 році прокурор Львівщини Роман Федик заявив, що Володимир Івасюк був убитий радянськими спецслужбами. У 2021-му році ексзаступник генпрокурора Микола Голомша у прямому етері шоу «Право на владу» сказав: «Ми встановили, що він був повішений уже мертвим», але підтверджень своїм словам не навів. Матеріали справи досі засекречені у Москві й жодне ім’я не розголошене.

    Володимир Івасюк вважав себе в першу чергу композитором. В останні роки свого життя він повністю зосередився на написанні інструментальних творів – музики до театральної вистави, сюїти для хору, п’єси для скрипки, фортепіано і віолончелі. Естрадні пісні й музика для музичних фільмів не були його вершинами, як він сам вважав.

    Його земне життя тривало лише 30 років. Але за цей короткий час він потужно розвинув свій талант і потенціал. Пісні Володимира Івасюка переживають нині нову хвилю популярності. Упродовж останніх років українці перевідкривають його постать для себе, твори композитора вчергове набувають актуальності й стають трендами в соціальних мережах, звучать по-новому в особистих плейлистах і діджей-сетах, якими Україну представляють за кордоном.

 

 

 

 

Катерина Білокур

 

«Доля випробовує тих, хто надумав дійти якоїсь великої мети... Але сильних духом не злякає ніщо. Вони... уперто, сміливо... ідуть до наміченого - крок за кроком все вперед і вперед... І тоді доля нагороджує їх сторицею та відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».

Ці слова сказані надзвичайною, талановитою, силодухою жінкою, українкою, художницею Катериною Білокур.

Її картинами захоплювався Пабло Пікассо. Хоча не сприймав наївний живопис, а от самобутній стиль нашої художниці йому дуже припав до душі. Відомий митець побачив картини Катерини Білокур на виставці у Парижі. Там експонувалися три роботи нашої знаної українки - «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле». Опісля побаченого сказав:

«Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї».

Життя Катерини Білокур, мов терен. Безжально, пройшовся тендітною жіночою шкірою. Залишивши свої сліди. Та вона не зламалася, загартувалася життям й випробуваннями, що випали на шляху.

Народилася Катерина Білокур 7 грудня 1900 року у селі Богданівка. Удень, коли за Юліанським календарем, вшановують Святу Великомученицю Катерину. Тому і назвали художницю Катерина.

Читати навчилася рано, але саме за таке вміння майбутню мисткиню не віддали до школи. Батьки вирішили, що опанує науку сама. І вже коли пізніше хотіла вивчати різні техніки у мистецтві та вдосконалювати свою майстерність, не могла вступити до вишу. Адже не мала початкової освіти.

Вона виписувала квіти. Кохалася серед їхнього цвіту навіть робила власноруч фарби. Наносила зображення на полотно, стирала його, а потім створювала інше. Сама робила пензлі з котячої шесті. Бо не мала грошей на матеріали. Хоча родина була заможною. Та батьки не дозволяли займатися мистецтвом. Попри те, Катерина вдень допомагала родині по господарству, а у вільні хвилини писала картини.

«Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину... І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь – намилуюсь, переверну на другий бік - там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю».

Квіти й мистецтво, то любов Катерини Білокур на усе життя. І щоб творити квіткову красу цій неймовірній жінці довелося вибороти свій дар. Ціною свого здоров'я. Пережити нерозуміння та цькування родини й відмовитися від взаємин. Адже ніхто з претендентів на спільне життя не підтримував сильного пориву Катерини Білокур до квітів та мистецтва. Так, всупереч обставинам викарбувався діамант, щедро обдарований Богом.

Одного разу усе змінилося. У подруги з'явилося радіо. Усе село збіглося послухати. Запросили й Катерину. У приймачі вона почула жіночий голос, який торкнувся душі. Лунала пісня «Чи я в лузі не калина була». Вона дізналася, що співає Оксана Петрусенко. Тієї миті у голові визрів задум написати листа тій жінці. Так і зробила й вклала свою картину «Калину». Відтоді життя Катерини Білокур змінилося. Той лист розчулив, а картина сподобалася.

Нарешті мрії Катерини здійснювалися.

З'явилися перші замовлення на картини. Згодом отримала орден «Знак Пошани», пізніше звання «Заслуженого діяча мистецтв України», згодом «Народного художника України».

Земний шлях Катерини Білокур закінчився у 1961 році.

Такий непростий та водночас цікавий шлях пройшла дівчинка з села Богданівка, яка так любила випестовувати на полотні квіти.