🌻 26 березня в рамках проєкту "Цікаві розмови у бібліотеці" з  Наталка Андрощук  у Волинська обласна бібліотека для юнацтва  для юнацтва  відбулась тепла, натхненна та дуже театральна зустріч із #Вадим_Хаїнський – актором, режисером, педагогом, керівником багатьох творчих ініціатив та очільником Волинський академічний обласний театр ляльок. На зустріч з ним завітали студенти Технічний фаховий коледж ЛНТУ  та Заклад вищої освіти "Луцький педагогічний коледж" Волинської обласної ради.

      🌻 Говорили про все: дитинство, перші кроки в театрі, виклики та мрії, творчі ініціативи, родинний вплив і, звісно, майбутнє Волинського театру ляльок.

       🌻 Вадим поділився історією, як мистецтво прийшло в його життя, що його найбільше надихає в роботі та якими він бачить зміни в театрі. Чи справді театр ляльок має бути тільки для дітей та як його зробити сучасним і цікавим для всіх?

       🌻 Зустріч стала особливою ще й тому, що Вадим прийшов не сам, а зі своїм вихованцем – Миколкою Варцаб’юком,  який подарував нам чудову хвилину поезії, прочитавши вірш Лесі Українки.

      🌻 А ще ми стали трохи ближчими до чарівного світу театру! Вадим приніс із собою справжніх театральних ляльок і познайомив нас із ними. Ми побачили, як вони “оживають” на сцені, як акторам вдається передати через них характер і емоції. Це була неймовірна можливість зазирнути за лаштунки та відчути магію театру на дотик.

      🌻 Адже театр – це не просто сцена, а світ, що змінює людей.

Фото: #Anna_Dibrova.

#ВІДДІЛ_КУЛЬТУРИ_ТА_МИСТЕЦТВ_ВОБЮ  #ЦікавірозмовивбібліотецізНаталкоюАндрощук #ВадимХаїнський #ТеатрЛяльок #Українськакультуразброяпротиворога

 

Україна — це країна талановитих музикантів і композиторів, чия творчість підкорила світ.

Проєкт "Світ крізь вікно" представляє книгу "Музична Україна", що розповідає про 12 видатних композиторів ХХ–ХХІ століть та їхні найвідоміші твори. Дізнайтесь як формувалась та розвивалась українська класична музика, які митці зробили найбільший внесок у її становлення.

Особливістю цього видання є QR-коди, які дають змогу почути згадані музичні твори у виконанні легендарних українських музикантів та колективів.

Дізнатися більше про українських митців, а також знайти цю книгу та багато інших можна у відділі культури та мистецтв Волинська обласна бібліотека для юнацтва .

Запрошуємо до відкриття світу української музики разом із нами!

#ВІДДІЛ_КУЛЬТУРИ_ТА_МИСТЕЦТВ_ВОБЮ #Бережисвоєрідне #Українськакультуразброяпротиворога #Бібліотека_на_Волі_2

 

«Олімпійський марафон» у бібліотеці  з волинськими олімпійцями.

Продовжуємо серію зустрічей у межах проєкту «Олімпійський марафон» у Волинська обласна бібліотека для юнацтва   з волинськими олімпійцями.

Дуже цінно, коли люди демонструють свою справжність, а не вдають, що є кращими, мудрішими чи розумнішими, ніж насправді. У цьому їхня сила та сміливість — бути відвертими з іншими.

Один із таких щирих, простих людей — гість нашого березневого «Олімпійського марафону», титулований спортсмен, волинський олімпієць #Іван_Банзерук. Він – майстер спорту міжнародного класу зі спортивної ходьби, спортсмен Національної збірної команди України та Волинська обласна школа вищої спортивної майстерності. Іван – переможець та призер Кубків України і Європи, триразовий учасник Олімпійських ігор (Ріо-де-Жанейро, Токіо, Париж).

Окрім того, Іван — прикордонник і служить у Державній прикордонній службі України.

На зустрічі студентка запитала:

 — Які найбільші труднощі були у спорті?

Іван відповів відверто:

— Коли був студентом. Займався легкою атлетикою, а фінансування не було. Пригадую, що за тиждень купив лише одну буханку хліба — і все. Думав, що поїду на заробітки, бо не було за що жити. Пригадую, як мій тренер, Володимир Трохимович, подзвонив і сказав, що знайшов трохи грошей. Дав 300-400 гривень. І каже, що знайшов спонсора. Та, напевно, він мені зі своєї кишені їх дістав.

Такі розповіді торкають до щему в серці, адже наші спортсмени, попри не достатнє матеріальне забезпечення, умови, інколи всупереч усьому, завдяки своїй силі духу, показують чудові результати, у порівнянні зі спортсменами з інших країн, які мають все.

У Івана Банзерука є ще одна неймовірна риса характеру — він вірний своєму тренеру, Заслуженому тренеру України з легкої атлетики, Заслуженому працівнику фізичної культури та спорту України, кандидату педагогічних наук, доценту Факультету фізичної культури, спорту та здоров'я Волинський національний університет імені Лесі Українки #Володимиру_Яловику. Це тренер, який свого часу вивів багатьох спортсменів на високий рівень. Іван почав тренуватися у 17 років. Відтоді їхній тандем долає всі перешкоди.

У юні роки Іван мріяв займатися боксом. Проте у його рідному селі Воєгоща такої секції не було. Нагода тренуватися випала лише, коли він поїхав навчатися до Луцька.

Під час розмови відповідальний секретар Відділення НОК України у Волинській області #Олександр_Хриплюк розповів, що теж є вихованцем Володимира Яловика. Його настанови він пам'ятає й досі.

Окрім того, Олександр пригадав найяскравіші моменти Олімпійських ігор у Парижі, адже їздив туди й бачив, як фехтувальниця #Ольга_Харлан виборола медаль.  Поділився історією, як волинянка #Марія_Сахарук почула його голос навіть крізь гучні вигуки перуанських уболівальників.

Для спортсмена важлива підтримка! Івана впродовж усього шляху підтримували батьки, а зараз — дружина з донечкою. Попри численні медалі із різних змагань, які  приніс у бібліотеку, щоб показати студентам, його головні здобутки не матеріальні. Він говорить, що саме спорт допоміг йому знайти своє кохання. Тепер Іван має міцну родину, яка надихає його досягати більшого.

Цікаві факти з життя Івана:

✔️Родом із села Воєгоща, що на Камінь-Каширщині.

✔️Любить свою рідну дистанцію 50 кілометрів, бо вона випробовує його на міцність. Найкращий час  на цій трасі — 3 години 44 хвилини.

✔️Тренується двічі на день.

✔️У колекції нагород має золото 2014 року, яке ще не отримав через дискваліфікацію росіян зі змагань за допінг.

✔️На Олімпійських іграх у Парижі Іван змагався на новій дистанції — марафонній змішаній естафеті, де чоловік і жінка йдуть по черзі. Іван виступав у парі з титулованою спортсменкою Людмилою Оляновською. Саме вона на чемпіонаті Європи виборола бронзу, на останніх метрах до фінішу, випередивши іспанку, яка вже святкувала перемогу, поклавши на плечі прапор своєї країни.

✔️Іван мріє потрапити на Олімпійські ігри в США.

Найяскравіші моменти зустрічі зафіксував   #Олег_Черненко. Його світлини розкажуть без слів, як минула зустріч у бібліотеці.

На завершення Іван закликав усіх займатися спортом, адже рух — це життя, те, що допомагає встояти у випробуваннях нашого сьогодення!

Модератор зустрічі і автор тексту: Анна Романчук.

 

Повернення із забуття. Художник Юхим Михайлів

Михайлів Юхим Спиридонович – художник «Розстріляного відродження», видатний український живописець, мистецтвознавець, письменник та поет.

Служити українській ідеї - нести тяжкий хрест, щоб на ньому тебе ж і розіп’яли. Скільки славних постатей нашої культури загинули, віддали свій талант на славу Російській імперії, а згодом і більшовицькому мотлохові, були приречені на моральне та фізичне знищення!

Серед них ім’я Юхима Михайліва – самобутнього художника, яскравого, із неосяжною висотою духу та глибинним проникненням у національну сутність. Художника, який поклав своє життя на вівтар рідної культури.

Народився Юхим Спиридонович 1885 року на Херсонщині, там же здобув початкову освіту. А живопису навчався у Москві – у відомих художників Валентина Сєрова та Сергія Коровіна. Пізніше, як «доброволець» в царській армії, служив у Катеринославі (нині Дніпро). У Дніпрі художник працював також в Музеї старожитностей імені Олександра Поля. Згодом одержав звання класного художника першого ступеня за картину «До богині Лади».

Згодом переїжджає до Києва і з головою занурюється у творчу й громадсько-просвітницьку роботу. Пише багато наукових та популярних статей на теми української культури. Разом з тим очолює художній відділ Наркомосвіти. Також працює в Товаристві діячів українського мистецтва. Окрім того, керує Всеукраїнським комітетом охорони пам’яток старовини та мистецтва. Та організовує й очолює Музичне товариство ім. Миколи Леонтовича, до якого також входили Гнат Хоткевич, Лесь Курбас, Борис Лятошинський та інші видатні діячі, а головне – багато і плідно працює творчо.

З творчими й обдарованими українцями, більшовицькі опричники, розправлялися брутально й жорстоко. Нещадна рука совдепівської інквізиції не обминула і Юхима Михайліва. Сфабрикували обвинувачення і заслали на муки в холодну Архангельську область. Там він відійшов у засвіти.

Юхим Михайлів – митець ренесансного світогляду, кохався в музиці, красному письменстві, архітектурі, знав і любив народну творчість. Людина передових поглядів, ніжної поетичної вдачі й непохитної громадянської позиції. Ще навчаючись у Москві, виношував ідею створити Товариство українських художників, гуртував навколо себе українську молодь, будив у неї національну свідомість. У листі до поета Трохима Романченка пише:

«...Треба звернути очі молодих талантів на історію рідну, щоб вони заглянули в саму душу... І коли доля пошле мені повернутися додому, я це зроблю і робитиму, поки вистачить сил».

Ось як характеризує його картини в одеському часописі «Шквал» художник Михайло Жук:

«Степи Таврії, їхня безмежність і сині простори степового неба, де щоночі розгортається картина зоряної прірви, — може, і є основною мелодією тої надзвичайної лірики, що дає у своїх творах художник Михайлів. Широчина замислу, тиша й заглиблення, де дійсно чути, як грають космічні оркестри, своєю музикою ставлять питання про синтез слухового сприймання зоровим».

Картини Юхима Михайліва дихають світлим ліризмом, журливою задумою та болючою любов’ю до рідного краю. Він дивився на навколишній світ очима філософа, творив музику барв і ліній, промовляв символами.

 

Юхим Михайлів є автором 400 картин у стилях алегоризм і символізм. Залишив нам коштовний спадок, незадовго до смерті у вірші «Журавлі» написав:

Бо я єсть син безщасного народу,

Що втратив десь в минувшині ім’я

І славу давнього свойого роду.

Десь розійшлась хоробрая сім’я…

Та вірю я, що мій народ проснеться

І загремить свободою струна.

Тоді душа у мене усміхнеться,

А поки що, ридатиме, вона.

Її називали «українським соловейком», а голосом заслуховувалися. Її лірико-драматичне сопрано відкривало світові всю безмежність і непересічність таланту. Справжність та щирість її співу проймали людей до мурах. Її голос гартувався під вибухи снарядів та свист куль. Вона заглиблювалася в образи своїх героїнь настільки, що вживалася з ними, намагалася відчути й побачити всю повноту внутрішнього світу цих силодухих жінок. Та ще й тому, що сама була такою. Однією з них.

Ну що ж, не моритиму очікуваннями. Сьогодні познайомимося з українською співачкою Оксаною Петрусенко, чий внесок в українську культуру вагомий.

Народилася Оксана Петрусенко 18 лютого 1900 року. За однією версією – у селі Балаклія Харківської губернії, за іншою – у Балаклаві біля Севастополя. У незаможній родині Андрія та Марії Бородавкових. Та ми знаємо нашу легендарну співачку саме як Оксану Петрусенко, адже такий псевдонім вона взяла собі, коли тільки починала свій шлях на сцені.

Почалося все в дитинстві, коли повз їхню хату проїжджав військовий капельмейстер. Чоловік почув, як співає Оксана, й допоміг потрапити дівчинці до церковного хору. Згодом вона співала в аматорському колективі та водночас підробляла на севастопольській взуттєвій фабриці.

Пізніше отримала місце в пересувній трупі Олександра Глазуненка. Потім працювала у Херсонському музично-драматичному театрі, який очолював Іван Сагатовський. Там вона зустрілася з Петром Бойченком, якого покохала. Запізнилася на прослуховування, а він допоміг їй влаштуватися туди на роботу. Однак почалася Українська революція, і театр розпався. Взаємини завершилися. Оксана поїхала до Києва, вступила у Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. Недовчилася. Зустріла там своє кохання – співака Мефодія Семенюту-Барила. Оксана завагітніла. Та виявилося, що чоловік не готовий стати батьком. Тому вона пішла від нього, зберегла маленьке життя. І 16 січня 1925 року на світ з’явився первісток – син Володимир.

Після невдалих взаємин Оксана не зачиняла на замок своє серце. Полюбила втретє. Андрій Чеканюк був молодшим за неї на 9 років. На жаль, історія повторилася. Андрій покинув Оксану, коли дізнався, що жінка при надії, адже мав дружину і двох дітей.

8 липня 1940 року Оксана Петрусенко народила сина Олександра. Називала його ніжно – Алік. Та довго набутися з дитиною не змогла, не встигла зігріти його своєю материнською любов’ю. За тиждень після пологів раптово померла.

У медичному висновку лікарів зазначено – післяпологове ускладнення. Проте щодо її смерті ходили різні чутки. Одна з них, що Оксану Петрусенко отруїли.

 Оксана Петрусенко любила співати. У її репертуарі лунали різні пісні та були й улюблені: «Віють вітри» з опери «Наталка Полтавка», «Місяцю ясний» з опери «Запорожець за Дунаєм» та народна пісня «Така її доля». Зберігся запис 1939 року. На ньому,  Оксана Петрусенко співає український романс композитора Дениса Бонковського на вірші Тараса Шевченка «Нащо мені чорні брови» (Думка). 

https://youtu.be/kEFQiBTiLe0

Цікаво, що Оксані Петрусенко було легше на одному подиху проспівати всю партію своєї героїні, аніж вимовити кілька слів на сцені. Співала вона просто, щиро. Саме за цю простоту й відвертість її любили слухачі, називали тепло – «наша Оксана».

Вона не гналася за грошима, жила скромно, на невеличку платню у театрі. Її було щедро обдаровано – мала багато надійних друзів. Дуже тепло про неї у своїх спогадах говорила співачка Клавдія Демидова-Проценко:

«У 1940 році весною наш колектив був на гастролях у Львові. Оксана співала там партію Одарки в опері “Запорожець за Дунаєм”. Це був останній спектакль Петрусенко. Зовсім хворою вона приїхала до Києва. У лікарні вона народила сина. Була щаслива надміру, але раптова смерть обірвала її прекрасне життя. У липні 1940 року Оксани не стало. Ніхто не хотів цьому вірити...

Я запам’ятала її як дуже скромну, навіть соромливу жінку. Вона була ласкава, ніжна мати. Весь вільний час віддавала своєму першому синові Вовці, прищеплювала йому любов до мистецтва, до книги, часто водила до театру. Була гостинною господаркою, з радістю приймала у себе друзів і частувала їх стравами, серед яких ми були небайдужі до її вареників.

З усіма була привітна і дуже ніяковіла, коли її хвалили. В колективі Київського оперного театру Оксану любили за щирість, доброту і справедливість. Такою вона лишалася в нашій пам’яті».

У 1936 році отримала звання заслуженої артистки УРСР та орден «Знак пошани».

Оксана Петрусенко за той лік, що їй відміряно Богом, зробила величезний внесок у розвиток української музики. Залишила спадок: 45 записів, які збирали протягом 5 років. Їх записували на грамофонну платівку. Зібрали аж 20 українських народних пісень.

Прикро, що важливі деталі з життєпису Оксани Петрусенко втрачено назавжди. І цю інформацію, що збереглася, потрібно берегти й передавати нащадкам. Розповідати про наші неймовірні діаманти.

Павло Тичина написав епітафію «Пам’яті Оксани Петрусенко»:

«Їй од природи стільки було дано,

Як велетень вона росла й росла.

Ой рано, рано, дуже рано,

Оксана, ти від нас пішла…

Й народ, яким жила ти, – вічна сила –

Носитиме твій образ на руках!

Що смерть? Сьогодні хай скосила, –

Але не скосить у віках!». 

Книги про життєвий шлях Оксани Петрусенко є у відділі культури та мистецтв Волинської обласної бібліотеки для юнацтва. Приходьте, пізнавайте наших українських митців!

Автор тексту: Анна Романчук.

Митець світового рівня.

 

Олександр Мурашко — видатний український художник, фундатор нового українського малярства XX століття та один з організаторів Української академії образотворчого мистецтва. Його роботи здобули міжнародне визнання, а виставки проходили по всій Європі. Проте найбільше він любив свою Батьківщину, рідне місто, у якому народився — Київ.

«Тут світло, тут сонце, тут чудова природа, тут своя культура», — писав Мурашко.

 Народився Олександр Мурашко 7 вересня 1875 року в Києві. У записі про народження в метричній книзі відомостей про батька немає, оскільки мати Марія Іванівна Крачковська народила його поза шлюбом. До семи років жив біля містечка Борзни на Чернігівщині, де його виховувала бабуся, проста селянка, яка своїми оповідями про героїчні часи козацтва та народною мудрістю пробуджувала в ньому уяву, любов до природи.

Згодом хлопця, покинутого матір'ю, від бабці до себе забирає дядько. Та з часом у матері Олександра, прокидаються материнські почуття, й тепер хлопець живе з нею. Після її одруження Олександр переїжджає до Чернігова, де в його вітчима, теж Олександра Мурашка, рідного брата художника Миколи Мурашка, була невелика іконописна майстерня, заснована 1827 року. Господар починає активно залучати пасинка до роботи.

Наприкінці 1880-х, отримавши замовлення на проведення оформлювальних робіт (ґрунтування стін, малярні й позолотні роботи, виготовлення меблів), вітчим разом із сім'єю й майстернею перебирається до Києва. Майстерню розмістили у власному будинку на Малій Житомирській, 14. Саме від брата Олександр Мурашко, власник іконостасної майстерні в Чернігові, дізнався про заплановані великі роботи в Києві у Володимирському соборі й переніс свою майстерню до Києва, отримавши підряд на ґрунтування стін і позолотні роботи. А згодом — і на виготовлення церковних меблів. За інформацією Ігоря Шарова, верхні, мармурові, колони іконостаса виготовлено в Італії, а нижні, дерев'яні, — у майстерні Олександра Мурашка.

Таким чином підліток опинився в центрі знаменної події, яка сколихнула художні кола Російської імперії: на його очах народжувались розписи Володимирського собору. Малювання для Мурашка стає сенсом життя. Конфлікти з вітчимом змусили п'ятнадцятирічного Сашка залишити родину і заробляти на життя самостійно. Розумів хлопця й підтримував його бажання стати художником не Олександр, а Микола Мурашко — дядько Олександра Мурашка, рідний брат вітчима, засновник і незмінний керівник Київської малювальної школи (відомої також за його іменем).

Зусиллями Прахова, Васнецова і Нестерова опір Олександра Івановича було зламано. Примирившись із вітчимом, отримавши деяку суму грошей на дорогу та його прізвище, Олександр їде до Петербурга.

Восени 1894 року Олександр Мурашко вступає до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії.

«Худий, високий, лахматий, сором’язливий», – згадував про молодого художника його свояк Микола Прахов. Таким Олександр Мурашко їде підкорювати Петербург. Там була Академія мистецтв, центральний навчальний заклад усієї імперії. До неї прагнули потрапити усі амбітні майстри. Мурашка спочатку зарахували вільним слухачем, а незабаром перевели в учні. Цікаво, що Мурашко став вихованцем свого земляка – Іллі Рєпіна, кумиром петербурзької молоді, який також починав свій шлях у столиці вільним слухачем. Під впливом Рєпіна сформувався талант Мурашка-портретиста, про що свідчать його ранні, позначені високим рівнем професіоналізму, твори. Рєпінська школа заклала реалістичні основи мистецтва Мурашка. До яких би живописно-декоративних пошуків не звертався надалі художник, він завжди утверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу.

Ба більше, обидва художники працювали в іконописних майстернях в Україні. Ілля Рєпін уже в 19 років мав славу умілого іконописця. А Мурашко проходив практику у свого вітчима.

Під впливом історичних полотен Рєпіна молодий Мурашко пише дипломну картину «Похорон кошового». Вона принесла йому звання художника і право на поїздку за кордон. Усі художники отримували 2000 рублів на рік і зазвичай починали європейський вояж з Італії. Таким був шлях і Мурашка. Далі через Німеччину – у Париж.

Картина Похорон кошового.

У мистецькій столиці світу, художник багато малює. Пише жінок. І саме у Парижі він написав свій знаменитий «Портрет дівчини у червоному капелюсі».

Картина дівчина в червоному капелюсі.

Після поїздки за кордон Мурашко кілька років живе і працює у Петербурзі, але невдовзі повертається до Києва. Саме вдома реалізувався його талант живописця, педагога й організатора. Спочатку він докладе чималих старань, аби згуртувати місцевих митців. Сприятиме створенню Київського товариства художників. А з початком української революції буде серед засновників Української академії мистецтва (УАМ).

У 1909-му його твори вперше демонструють у Європі – на Міжнародній мистецькій виставці у Мюнхені. Полотно «Карусель» отримує золоту медаль другого класу. Її купують за 1200 німецьких марок. Після вирахування комісії художник отримав близько 1000 марок. Згідно з тодішнім курсом, це майже 500 рублів. Власником картини став надвірний радник із Будапешта Макс Маркус. Відтоді слід «Каруселі» губиться, спроби розшукати її успіху не принесли.

Картина Карусель

Завдяки отриманій у Німеччині нагороді художника помітили організатори Венеційського бієнале. У 1910 році Мурашко виставляє там дві ще зовсім свіжі роботи – «Неділя» та «На терасі». До Києва вони вже не повернулися, оскільки їх купили під час виставки. Цікаво, що з трьох робіт, придбаних у павільйоні Російської імперії, дві належали пензлю Мурашка. До початку Першої світової війни твори українського художника побували на виставках у Кельні, Дюссельдорфі, Берліні, Амстердамі та неодноразово у Мюнхені.

Прихований національний компонент.

Історичний 1917-й стає знаковим у житті Мурашка. Його висувають на здобуття звання академіка петербурзької Академії мистецтв. Проте революційні події переривають процедури. Ставлять вони хрест і на участі митця в московських і петроградських виставках. Відтоді в його біографії розпочався новий, винятково «український», період.

Саме у 1917 році Мурашко стає одним із засновників і професором Української академії мистецтва, першого вищого мистецького навчального закладу в Україні. Це була зіркова команда! Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек, Михайло Жук, Григорій Павлуцький.

Фото засновників.

Олександр Мурашко уже був добре знайомий із педагогічною роботою. З 1909-го він кілька років викладав у Київському художньому училищі. А у 1913-му відкрив власну студію. Його учнями були: Ніссон Шифрін, Ісак Рабинович, Карпо Трохименко, Анатоль Петрицький, Тіна Омельченко.

Найімовірніше, митець належав до тих українців, яким саме революційні події 1917 року допомогли остаточно усвідомити свою національну приналежність. Мурашко був насамперед портретистом, а от жанрових речей створив не так уже й багато. Тому помітити у його творах національний компонент подекуди складно. Проте не лише в жанрових сюжетах проявляється національний стиль. Радше навпаки. У таких творах етнографічні елементи нерідко виступають як ефектний антураж, що робить сюжет «колоритнішим». Звернувшись до зображення народного життя, митець пише картини «Зима», «Дівчина», «Неділя», «Селянська родина» та «Праля».

І ось настає фінальний у його житті 1919 рік. 43-річний художник цілком реалізований як у професійному, так і особистому житті. З дружиною – Маргаритою Августівною Крюгер виховує прийомну дочку Катерину. Останній місяць його життя – найзагадковіший. Спробуймо розібратися у тих подіях.

Смерть Мурашка – помилка ЧК?

Із середини травня 1919 року Мурашко поєднував роботу в УАМ зі службою у Всеукраїнському державному видавництві. Це був орган із важливим ідеологічним навантаженням. Адже видавнича продукція – один із найвагоміших засобів агітації. Мурашко працював у художньому підвідділі Всевидава.

І от наприкінці травня 1919 року у газеті «Известия ВЦИК» опублікували списки осіб, які мали сплатити контрибуцію. Це були примусові грошові внески та надзвичайні революційні податки, які органи нової влади стягували із заможних верств населення. До списків потрапили десятки мешканців Києва, зокрема і Мурашко. Його зобов’язали сплатити 25 тисяч карбованців. Хто відмовлявся вносити гроші – арештовували й відправляли на примусові роботи. Саме це трапилося з Мурашком. Арештували його 8 червня.

Пізніше дружина художника описала з його слів день на примусових роботах. «Стосовно Дарниці він розказував, що їх відразу поставили возити ліс на дрезині. Але не приготували ні їжі, ні нічлігу. Вони самі заселили якусь пусту дачу, знайшли самовар і провізію і, повечерявши, залягли спати. Наступного дня багатьох відпустили, зокрема і його за посвідченням, яке я дістала», – писала Маргарита Мурашко.

Про трагічні події з 14-го на 15 червня нам також відомо завдяки її записам. Ту ніч подружжя провело вдома у сусідів Шустових. Це була родина київського адвоката, вони належали до найближчого оточення художника. Атмосфера в домі панувала «затишна», пили чай, розмовляли. Мурашко розказував про своє дитинство і запальний характер. Сиділи добре, і ніхто не здогадувався про дозвіл ходити лише до першої години ночі. Мурашки прострочили комендантську годину і вийшли з гостей по першій. Жили вони у будинку на вулиці Багговутівській, 25, в районі Лук’янівки.

Існує кілька версій стосовно вбивства Олександра Мурашка. Першим цю тему порушив художник та колега Мурашка по Всевидаву Георгій Лукомський. Його брошура «Венок на могилу пяти деятелей искусства. Памяти Е. И. Нарбута, В. Л. Модзалевского, А. А. Мурашко, К. В. Шероцкого и П. Я. Дорошенко» вийшла 1922 року у Берліні. Ця невелика книжечка викликала надзвичайний резонанс.

Він пише: «У чека був добрячий сумбур. Відбулося багато «помилок» від поспіху і невпевненості у владі. І ось те, що спіткало бідного Мурашка, – безперечно, одна з таких помилок, у зв’язку з переплутаними списками». Не минув Лукомський і політичної складової. Він стверджував, що Мурашко «безперечно, був в українських партіях», учасників яких переслідували. Натомість Микола Прахов вказував на прихильність художника до радянської влади й звинувачував українських націоналістів у причетності до його загибелі. Варто додати, що дружинами Прахова і Мурашка були рідні сестри.

Обидва коментатори були переконані, що Мурашка застрелили саме з політичних міркувань. Проте підозрювали у цьому кардинально різні політичні сили.

У радянській історіографії утвердилась версія, що митця вбили грабіжники. 17 червня 1919 року газета «Известия ВЦИК» описувала ту ж саму сцену, що і Маргарита Мурашко. «Пізніше труп Мурашка знайшли у будинку 18 на Дорогожицькій вулиці. Бандити зняли з покійного костюм, персні, забрали гроші», – писало видання. Проте вдова з такою версією не погоджувалася. «У будь-якому випадку, це не були просто грабіжники: вони залишили на ньому цінну шпильку, черевики тощо», – писала вона у спогадах. Хоча на тому, що це було політичне вбивство, вона не наполягала.

Сьогодні радянське трактування не витримує жодної критики. Найімовірніше, вбивство Мурашка вже не буде розкрито остаточно. Але є сподівання, що новознайдені джерела зможуть пролити на нього світло.

Життя вдови художника також обірвалося трагічно. Після загибелі чоловіка вона зберігала його картини та особисті папери. Упродовж 1920-х років не раз надавала зібраний матеріал дослідникам життя й творчості Олександра Мурашка. Через деякий час Маргарита Августівна вдруге вийшла заміж. Її обранцем став архітектор з Риги, німець за походженням Герман Олександрович Зейберліх (Зойберліх). Десь у 1936 році вона перебралася до Криму, де він тоді працював. У листопаді 1937-го Зейберліха арештували. А через кілька місяців до в’язниці потрапила і Маргарита Августівна. Подружжю інкримінували роботу на німецьку розвідку. У листопаді 1938-го Германа Зейберліха розстріляли. У жовтні 1939-го вирок ухвалили й жінці: п’ять років виправно-трудового табору Карлаг, що в Казахстані. Довідатися її подальшу долю та місце поховання досі не вдалося.

І тільки в 90-х роках XX століття подружжя реабілітували.

Отож, 14 червня 1919 року, вночі, поблизу його дому на Лук’янівці лунає постріл, який обриває життя талановитого українського художника Олександра Мурашка. Він загинув на 44-му році життя від руки тодішньої більшовицької влади.

Цікаві факти з життя Олександра Мурашка:

1. Хто був його батьком невідомо. Народила його донька священник.

2. Олександра записали на прізвище матері – Крачковський. Лише у 20 років, після того, як мати побралася з Олександром Мурашко (відомим на той час іконописцем, майстром іконостасів та різьбярем по дереву) він узяв прізвище свого вітчима.

3. До семи років Олександр Крачковський жив на Чернігівщині неподалік Борзни й виховувався бабусею. Потім матір забрала його до себе в Чернігів, де жила з Мурашком. Той утримував у місті власну майстерню, до роботи в якій почав залучати малого Сашка.

4. 1887-го Олександр Мурашко отримав замовлення з облаштування Володимирського собору, відтак перевіз до Києва родину та майстерню.

5. Сашко Крачковський змалку мріяв стати маляром, видатним художником, вступити до академії мистецтв. Але вітчим про це не хотів навіть чути. Йому були потрібні працівники в майстерню, тож планував зробити з пасинка іконописця. У Києві хлопчика віддали в духовне училище. Він часто прогулював заняття, почав потай відвідувати Малювальну школу Миколи Мурашка (брата свого вітчима). Водночас із завзяттям допомагав перемальовувати ікони та виконувати будь-яку роботу для Володимирського собору, де якраз працювали Віктор Васнецов та Михайло Врубель. Спостерігаючи за їхньою працею, Сашко остаточно переконався у тому, що попри заборону батьків стане художником. Він утік з дому, жив де доведеться, сильно застудився. Їздив по селах та малював. Примирити батька з сином вдалося Миколі Мурашко та найближчим друзям.

6. Батьки побралися і Сашко узяв прізвище Мурашко, під яким вступив до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. Це відбулося зі згоди вітчима.

7. Протягом 1894 – 1900 років Олександр Мурашко навчався в Академії в Іллі Рєпіна. Під його керівництвом створив перше фундаментальне полотно – дипломну роботу «Похорон кошового», яке було визнане кращим серед студентських робіт. Він отримав золоту медаль і відрядження з перспективою продовження освіти у кращих живописців Німеччини, Італії та Франції. Козацька тематика була однією з улюблених Рєпіна, що і вплинуло на вибір сюжету. Існує припущення, що позував для картини Михайло Старицький.

8. Перебуваючи у Парижі, Мурашко захопився роботами художників-імпресіоністів, відтак почав відходити від академічної техніки. Почав поєднувати різні живописні прийоми. Вважається, що саме паризький період був найбільш вдалим у творчій біографії Мурашка. Він проявив себе у жанрах тематичного та портретного живопису.

9. Картина «Карусель» принесла йому європейське визнання. На Х Мюнхенській міжнародній виставці (1908 р.) автора нагородили золотою медаллю. Ця картина експонувалася на Мюнхенській виставці у 1908 р., після чого її придбали для Музею образотворчих мистецтв Будапешта. Ескіз до картини, виконаний у 1905 р. зберігається в Національному художньому музеї України.

10. 1909 –го Олександр Мурашко одружився з Маргаритою Крюгер, яка стала його музою та моделлю.

11. 1913-го подружжя відкрило художню студію Олександра Мурашка, яка розташовувалася у хмарочосі Гінзбурга на Інституцькій.

12. 1917-го у Києві відкрилася Українська Академія мистецтв. Художник доклав чимало зусиль для її створення і став, нарівні із Георгієм Нарбутом, Миколою Бойчуком, братами Кричевськими, одним із її фундаторів.

13. 14 червня 1919-го Олександр Мурашко разом із дружиною увечері поверталися додому. До них підійшло троє чоловіків, які забрали художника із собою. Наступного дня його тіло знайшли на сусідній вулиці.

 Кузьма Скрябін - легенда української музики!

2 лютого виповнюється 10 років із того трагічного дня, коли загинув Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін). Його загибель стала страшною втратою для України, але пам’ять про нього не згасає. Він назавжди залишив слід у серцях українців, адже був не лише талановитим музикантом, автором сотень пісень, а й людиною, яка завжди залишалася щирою, простою та близькою до свого народу.  

Його пісні — це дзеркало нашого життя: іронічні, глибокі, сповнені світла та болю, вони відображали переживання кожного з нас. Він умів говорити правду у своїй творчості, сміявся з абсурдності, підтримував усіх, хто цього потребував, і ніс своє тепло всюди, де з’являвся. Для багатьох Андрій Кузьменко запам'ятався веселим, життєрадісним, із унікальним почуттям гумору, а його трагічна смерть шокувала всю Україну.  

Відвертий, дотепний, талановитий — таким Андрія пам’ятає вся країна. Його пісні понад 30 років співають мільйони, але за життя він так і не отримав жодного офіційного звання. Народним артистом Кузьма був де-факто. До своєї слави він ставився з іронією, не втрачав здорового глузду, але ніколи не давав сумувати.  

Окрім музики, Скрябін мав ще одну пристрасть — подорожі. Він об’їхав майже весь світ: катався на лижах в Андорі, відпочивав на пляжах Іспанії, а одного разу навіть відправився на Північний полюс. Коли у нього з’являлися вільні дні між концертами та зйомками, він просто купував квиток і летів світ за очі в пошуках нових вражень. Завжди в русі, завжди в пошуку пригод.  

Він ненавидів пафос. Будь-яке застілля, телешоу чи церемонію миттєво перетворював на феєрверк щирих емоцій. Він був не таким, як усі. Наприклад, не любив футбол, зате любив увесь світ, але завжди залишався українцем.  

Його життя забрав автомобіль, який він обожнював і вважав другою домівкою. Кузьма об’їздив на ньому всю Україну та Європу й майже щодня сам був за кермом. В аварію він потрапив, коли повертався з гастролей до Києва, поспішаючи на літак у чергову подорож.  

2 лютого 2015 року земний шлях Андрія трагічно обірвався після концертів у Кривому Розі в рамках всеукраїнського туру. Він довго вагався, чи варто їхати в цей тур і чи взагалі на часі давати концерти. Проте зрештою зважився, адже виступи допомагали збирати кошти для військових на Сході.  

Кузьма говорив:  

«Ми думали в той тур не їхати. Він планувався, коли війною навіть не “пахло”. Потім два місяці депресував. Я думав: не буду нічого робити, не буду їздити на концерти, але згодом дійшов висновку:  

а) так само, як мені хочеться притулитися до когось близького, коли зле, так само і тим людям у залі хочеться притулитися, тому виходить, що концерти такі сімейні. Ми там, певно, більше говоримо, ніж співаємо, тобто є про що поговорити;  

б) якщо я перестану заробляти гроші, я не зможу нічим допомогти...».

Андрій активно висловлював свою громадянську позицію, відкрито критикував владу й не боявся давати навіть провокативні коментарі:  

«Політики — люди з іншої планети, вони закони придумують для нас, щоб нас, як отару, тримати в якомусь периметрі...». 

«Через що у нас всі біди? Тому що у нас немає потреби... Ми говоримо, що політики нічого не роблять, потім нам приносять мішок гречки, і ми голосуємо за нього. Тобто ми продаємося фактично за мішок гречки... Не терпи — скажи! Кожному хаму треба говорити, що він хам, і тоді щось зміниться. Поки ми будемо сидіти й думати, що на моїй вулиці не стріляють і все нормально, доти будемо воювати...».

У 2020 році президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив Андрія Кузьменка званням Героя України. Він також був посмертно нагороджений орденом «Захисник кордонів батьківської землі» (№ 001) і став кавалером ордена «За заслуги» I ступеня (2015).  

Цікаві факти з життя Скрябіна:

1. У дитинстві Кузьма мріяв стати водієм сміттєвоза, але здобув освіту у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького за спеціальністю «стоматологія».  

2. Служив у прикордонних військах, мав звання лейтенанта медичної служби.  

3. У 2000 році гурт «Скрябін» розпався, але популярність Андрія почала зростати.  

4. У шкільні роки створив свою першу музичну групу «Ланцюгова реакція».  

5. Захоплювався біатлоном (був кандидатом у майстри спорту), плаванням і письменництвом.  

6. Записав близько 20 студійних альбомів, зняв 52 кліпи й створив безліч хітів.  

7. Під час подій на Майдані його пісню «Революція у вогні» відмовлялися крутити радіостанції.  

8. Любов до музики прищепила мама — вчителька музики.  

9. Був автором гурту «Пающие трусы» й першим наставником DZIDZIO.  

10. Вільно володів українською, польською, англійською та російською мовами.  

11. Написав кілька книг, зокрема «Я, "Побєда" і "Берлін"», «Я, Паштет і Армія», «Місто, в якому не ходять гроші».  

12. Його мати, Ольга Кузьменко, написала книгу «Моя дорога птаха. Мамина книжка», частина коштів від продажу якої йде у Благодійний фонд Кузьми Скрябіна.  

Його голос, слова й невтомна енергія залишаються з нами, нагадуючи про важливість бути справжніми, цінувати життя й не боятися бути собою.