вівторок, 8 вересня 2020 р.

Незабутня волинянка (до Дня народження Наталі Ужвій), видатної української акторки театру та кіно

 

Драма ступала за нею по життю, завжди - драма.

І можна було навіть не повторювати слідом за Уїльямом Шекспіром пророчі слова, усіх тих, хто за долю вибрав рух до авансцени:

- Увесь світ - театр, а люди в нім - актори. (All the world’s a stage, / And all the men and women merely players.)

Так велося до часу, коли Наталя Ужвій зіграла роль Олени Костюк у військовій драмі “Веселка” (“Райдуга”) режисера Марка Донського, поставленої за повістю Ванди Василевської. Так велося і після прем’єри. Хоча, здається, колишня партизанка прийшла у своє село Нова Лебедівка народити дитину і, здавалось, усі випробування долі, яких вона зазнала, найжахливіші страхіття війни мусять на рідній батьківщині відступити. Немовля вона втратила – вбили гітлерівці, але нікого не зрадила.

Разом із тим, фільм “Веселка” засвідчив: її згорьована душа прилагоджена до власної долі, акторка погодила свою гру з будовою драми та із всесвітнім розумом.

Бездоганна гра української актриси в тій трагічній стрічці забезпечила картині не лише ідеологічний успіх у СРСР, а найширше міжнародне визнання, що підсумував… головний приз Національна рада кінокритиків США (National Board of Review of Motion Pictures) у номінації “кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 р” та кінопремією газети “New York Daily News”. Подейкували, що навіть без перекладу перегляд у Білому домі пронизливої радянської картини справив глибоке враження на тодішнього президента США Франкліна Рузвельта (Franklin Delano Roosevelt; 1882-1945), отож в американському кінопрокаті фільм став сенсацією.

Переглянувши дивовижну стрічку “Веселка”, знаменитий режисер Сергій Ейзенштейн (1898-1948) запропонував “першій українській радянській актрисі” знятись у новій картині “Іван Грозний” (1944). Проте Наталя Михайлівна… відмовилася – з огляду на знесиленість після зйомок у військовій драмі "Веселка".

..На Бродвеї понад три місяці стояли довгі черги за квитками на «Райдугу». Успіх кінострічки був надзвичайний, а виконавицю головної ролі було відзначено Сталінською премією.  Наталія Ужвій і надалі активно знімалася. «Украдене щастя», «Кармелюк», «Тарас Шевченко», «Пора жовтого листя», «Земля», «Прометей»… Усього 26 стрічок. Але попри все, улюбленою мистецькою територією актриси був театр, де вона почувалася природно й щиро відкривала свою душу, талант і майстерність...

Майбутня акторка народилася 8 вересня 1898 року у невеличкому містечку Любомль, що на Волині. Сім’я жила бідно. Дівчинка була найстаршою,вона мала ще п’ятеро братів та двох сестр. У пошуках кращої долі й заробітку Ужвій-старший влаштувався працювати на залізницю недалечко від Варшави. Туди ж, у селище Брудно, переїхала вся багатодітна родина.

Вчилася Наталка спочатку в залізничному, згодом у міському училищі. Та через відсутність грошей дівчина не змогла продовжити навчання. Щоб матеріально підтримати рідних вона влаштувалася швачкою – мати ще змалечку навчила її шитву. У вільний час Наталя займалася самоосвітою, готуючись до іспитів. У 16 років вона блискуче витримує іспит й отримує звання сільської вчительки. Із 1915-го вчителює.

Коли буремні роки революції сколихнули всю Російську імперію, сім’я переїхала до Золотоноші (Черкаська область). Саме тут в аматорському театрі Наталка зіграла свою першу епізодичну роль квартирантки в п’єсі Габріелі Запольської “Мораль пані Дульської”.

У 1922 році Наталія переїхала до Києва. Того ж року відбулася доленосна зустріч із Іваном Мар’яненком. Завдяки йому юна акторка-початківиця потрапила в допоміжний склад Київського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка. У 1925 та 1926-му роках стала ведучою акторкою Одеського драматичного театру.

У 1926-му Лесь Курбас запросив акторку до свого театру “Березіль”. У цей період Наталя багато працювала, її репертуар поповнився новими й головними ролями. Більше 30 персонажів зіграла Ужвій.

Її гра вражала глядача реалістичністю, Наталі вдавалося розкрити душевні переживання героїнь. Вона не просто грала, а немов наново створювала образи, наповнювала кожного персонажа почуттями, оживляла, зливалася в одне ціле з персонажем. Її серце кохало, палало пристрастями й ненавистю, розривалося од розпуки й оживало, щонайменшу емоцію пропускала через свою душу.

Та попри любов глядача й шалену популярність, Ужвій скуштувала гіркого трунку більшовицького режиму. Їй, примі театру, довелося разом із іншими акторами “Березоля” підписати листа проти свого наставника – Леся Курбаса. А ще змусили з трибуни виступити з обвинуваченнями проти режисера. Вона, стала заручницею режиму, як і тисячі інших, над головами яких постійно був занесений каральний меч. У ті часи кожен відчував на своїй потилиці його сталевий і смертоносний подих.

Після розгрому театру “Березіль” Наталя переїхала до Києва. Із того моменту й до самої смерті вона працюватиме в Київському державному академічному театрі імені Франка.

На підмостках цього театру, під керівництвом Гната Юри відкриються нові грані неперевершеного таланту актриси. Її найкращими ролями стали:

Єлизавета, “Дон Карлос” (Фрідріх Шіллер, 1936);

Марина Мнішек, “Борис Годунов” (Олександр Пушкін, 1937);

Софія, “Останні” (Максим Горький, 1937);

Варка, “Безталанна” (Іван Карпенко-Карий, 1937);

Маруся, “Ой, не ходи, Грицю” (Ольга Кобилянська, 1938);

Ганна, “Украдене щастя” (Іван Франко, 1940)

Беатріче, “Багато галасу з нічого” (Вільям Шекспір, 1940).

У 1936-му році Наталія закохалася в актора Євгена Пономаренка, з яким вони прожили довге й щасливе життя.

До речі, це був другий шлюб актриси. Її першим чоловіком був Михайль Семенко – поет футурист. Але в біографії жінки ця сторінка найтемніша. Знаменита та впізнавана акторка не дуже любила розповідати про цей період життя.

У Семенка була лиха вдача, він постійно влаштовував дружині скандали, лупцював її. До речі, першу свою дружину він гамселив ще нещадніше. Розлучившись із нею, всю свою нестримну лють він приніс у Наталчине життя.

Але спочатку все було так романтично. Знайомство в Одесі, прогулянки морем на заході сонця. Молода жінка закохалася й вийшла заміж. Тут уся чарівність спала, як хустка від вітру. Почалися ревнощі, побої.

“Шлюб красуні й чудовиська” – так називали цей союз знайомі – протримався десять років, у пари народився син Михась. У 1936-му вони розлучилися. А Семенка за рік заарештували й репресували, малого сина оголосили дитиною ворога народу.

Зовсім іншою людиною був Євген, молодший за Наталію на 11 років. Він палко кохав жінку, називав її своєю “ракушкой”, а її сина Михася прийняв, як рідну дитину. Але через різницю у віці, Ужвій не хотіла узаконювати стосунки.

Коли ж розпочалася німецько-радянська війна, Наталя разом із театром перебували в евакуації. Спочатку в Тамбові, потім у Ташкенті. У той період її найбільшим досягненням у кар’єрі стала роль у фільмі “Веселка”, де вона зіграла героїчно-драматичну роль партизанки Олени.

У 1951 році Наталія пережила трагедію, її син Михась помер від менінгіту, маючи 24 роки. Мало не збожеволівши від горя, намагалася накласти на себе руки. Пономаренко писав:

“Не можу не згадати одного з найтрагічніших періодів у житті Наталії Михайлівни. Її єдиний син Михась, будучи вже на п’ятому курсі факультету міжнародних відносин, так і не зміг подолати свою недугу – менінгіт. Він довго перебував у лікарні – тоді не було ще тих ліків, які застосовують нині під час лікування цієї хвороби, і він повільно помирав у неї на очах. Після нестерпних фізичних мук 13 грудня 1951 року його не стало”.

Але театр врятував її, щоб заглушити біль, вона поринула в роботу. Це було її покликання, вона жила сценою.

Наталія Михайлівна Ужвій не лише глибоко усвідомлювала своє покликання, а й з усією вимогливістю і серйозністю ставилася до тих можливостей, які відкривалися перед нею завдяки дару Божому.

“Найбільш ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, – все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль! І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці – твоя гра – дає людям естетичне задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому. Ось що хочеться відповісти тим, хто уявляє акторське життя суцільним святом, прогулянкою не без приємностей, як іронічно сказав великий письменник”, – писала Ужвій.

Майже 20 років, до 1973-го була очільницею Українського відділення Театрального товариства. Її акторський талант оцінювали відомі зірки сцени, кіно, режисери захоплювалися неперевершеною грою.  Сергій Параджанов створив про неї біографічний фільм.

До старості Наталія Ужвій залишалася справжньою жінкою. Дуже любила парфуми, особливо змішувати їх, щоб залишати за собою неповторний шлейф ароматів. На свята ніколи не вбиралася в нові сукні, бо вважала, що на прийом треба вдягатися у зручний і перевірений одяг, щоб почуватися на 100% впевненою. А ще на прийоми обов’язково приходила у м’яких оксамитових чобітках на невеличкому підборі. Це дозволяло без утоми вистояти на ногах багато годин поспіль. Щоб бути стрункою – займалася йогою, майже ніколи не сиділа – їла, читала, стоячи.

Навіть страшна хвороба – рак, не могла зламати внутрішній стрижень жінки. Євген Пономаренко не відходив від неї. До останнього подиху був поруч. Кожен прожитий день, сприймав як Божий дар. Писав:

“Лютий. Втомлюється швидко. Рухатися їй все важче”.
“Березень. Лікарі стали приходити все частіше”.
“Квітень-травень. Наталці все гірше. П’є тільки чай. Почалися нестерпні болі”.
“Липень. Її не стало. Вівторок”.

Померла 22 липня 1986 року, похована на Байковому кладовищі в Києві.

За свої 88 років вона зіграла понад 200 ролей у театрі і знялася в понад 20 кінофільмах. Богдан Сільвестрович Ступка згадував:

“Я завжди відчував її підтримку, що дуже важливо для молодого артиста. А на гастролях “Дяді Вані” в Москві, коли вона виходила, зал вставав і скандував: “Ужвій! Ужвій!”. В “Украденому щасті” вона грала з Бучмою і Добровольським. І коли цей же спектакль, але вже з молодими артистами поставив Сергій Данченко, Наталя Михайлівна зробила мені комплімент за роль Миколи: “Ви граєте то князя Мишкіна, то Ісуса Христа!”. Я падав перед нею на коліна і цілував руку. Що може бути вище такого визнання!”.

У Києві поблизу театру імені Івана Франка, на будинку по вулиці архітектора Городецького, 17 (там Наталя Ужвій мешкала останні роки життя) встановлено меморіальну дошку.

У Пущі-Водиці діє створений нею Будинок ветеранів сцени, що має її ім’я. 2008 року до ювілею від дня народження Наталі Ужвій Нацбанк України випустив монету з її зображенням в серії “Видатні особистості України”.

А відомий скульптор Матвій Манізер увічнив Наталію Ужвій в образі Катерини – героїні поеми Тараса Шевченка.



 

 

середа, 26 серпня 2020 р.

"Залишаю вам краплю любові..." (до дня народження Богдана Ступки), українського актора театру та кіно

 

"Я, як і Франко, трудоголік. В юності мріяв бути рантьє, а все життя працюю. Жах якийсь. Потрапляю в театр - і не можу відлучитися додому навіть пообідати. Затягує. Цілий день тут сидиш. Розмовляєш з людьми, аналізуєш", - розповідав геніальний Богдан Ступка, який зіграв понад 100 ролей в театрі і близько 100 в кіно.

Богдан Ступка запам'ятався глядачам як талановитий актор, якому ідеально вдається розкривати незвичайні образи. А про Національний академічний театр ім. Івана Франка говорять у першу чергу як про місце, в якому грав і яке очолював сам Богдан Сильвестрович.

На зіркову хворобу Ступка ніколи не страждав і не відмовлявся зніматися навіть в епізоді. Сміявся, що за своє життя він уже переграв всіх королів, генералів і вождів. Після того, як японський режисер Акіра Куросава подивився "Тараса Бульбу", він назвав Богдана Ступку українським самураєм, який "може зіграти і короля, і шута". Сам актор називав себе Сильвестром Сталлоновичем. Це прізвисько так сподобалося колегам, що інакше на знімальному майданчику і в театрі Ступку ніхто не називав,

Народився Богдан Сильвестрович 27 серпня 1941 року, у сім'ї оперних співаків на Львівщині. До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка – головним концертмейстером.

За кулісами театру, Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева.

В дитинстві кожен вечір проводив в театрі і дивився майже всі спектаклі. Маленький Богдан дуже хотів співати, але у нього не було слуху. Проте, повернувшись із театру, під враженням від побаченого, хлопчик відтворював оперні арії. У Львові театрального інституту не було, а їхати в Київ юнакові було ні на що - сім'я жила дуже бідно. Після школи працював учнем слюсаря на заводі, потім у астрономічній лабораторії. В 1959 році при театрі імені Марії Заньковецької відкрили театральну студію, і Ступка зміг отримати акторську освіту.

1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України.

2001 року Богдан Ступка очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Його син, Остап, грав провідні ролі в театрі під керівництвом батька.

У 10-му класі Богдан вперше приміряв капелюх, і йому це так сподобалося, що на все життя він залишився прихильником цього головного убору. З кожної гастрольної поїздки актор привозив декілька капелюхів. Зраджував улюбленому головному убору і одягав кепку Ступка лише в одному випадку - якщо не хотів, аби його впізнали. Зазвичай по дорозі з театру він проходив повз пам'ятник Гнату Юрі, де корифей українського театру зображений у образі бравого солдата Швейка. Ступка обов'язково підходив до пам'ятника, вітав актора і знімав перед ним капелюха.

Метра українського кіно не стало 22 липня 2012 року. Причина смерті - гостра серцева недостатність (Богдан Ступка 2 роки боровся з раком, останні місяці провів у клініці "Феофанія". Йому було 70 років.

За свою кар'єру актор виконав понад 100 ролей у кіно.

Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим.

Дебют у кіно – у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971), роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але позаяк це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, аби її грав Миколайчук. Затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж. Але його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль досі одна з найкращих у списку актора.

У переліку ролей Б.Ступки – багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

2006 – на екрани вийшла стрічка Тиграна Кеосаяна «Заєць над безоднею» (Росія), де Ступка зіграв генсека Бежнєва (натяк на Брежнєва).

Знявся у російському комедійному детективі Романа Качанова «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Гурченко).

2007 – виконав головну роль у неоднозначно сприйнятому фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба» (Росія; прем'єра – 2009).

У театрі імені Франка зіграв у таких виставах:

«Украдене щастя» Івана Франка (режисер-постановник – Сергій Данченко) – Микола Задорожній[8]

«Дядя Ваня» Антона Чехова (режисер-постановник – Сергій Данченко) – Войницький

«Король Лір» Вільяма Шекспіра – король Лір

«Лев і Левиця» Ірени Коваль (режисер-постановник – Станіслав Мойсеєв) – Лев Толстой[9]

«Кар'єра Артура Уі, якої могло і не бути» Бертольда Брехта – Артуро Уі

«Сни за Кобзарем» – Поет

Софокл «Цар Едіп» (режисер-постановник – Роберт Стуруа[en]) – цар Едіп

«Істерія» Террі Джонсона; (режисер-постановник – Григорій Гладій) –Зигмунд Фройд

«Тев'є-Тевель» (за п'єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисери-постановники – Сергій Данченко, Дмитро Чирипюк) – Тев'є

«Легенда про Фауста» (режисер-постановник – Андрій Приходько) – старий Фауст, Мефістофель.

Українські державні відзнаки:

Звання Герой України з врученням ордена Держави (23 серпня 2011) – за визначний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність та високу професійну майстерність

Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (27 січня 2010), V ст. (4 листопада2006)

Орден «За заслуги» I ст. (21 серпня 2001), II ст. (21 серпня 1999)

Почесна відзнака Президента України (23 серпня 1994)

Державна премія України імені Т. Шевченка 1993 року у галузі театрального мистецтва – за виставу «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом у Київському державному академічному українському драматичному театрі імені І. Франка (у складі колективу)

Державна премія України імені Олександра Довженка 2012 року (посмертно) – за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва

Пам'ятник, встановлений на могилі самого Богдана Ступки висотою приблизно 130 см - це дерево з бронзи, платформа з чорного граніту, на ній колаж з образами Богдана Сильвестровича в графіці Сергія Якутовича. Також на ній вилиті старовинна гуцульська свічник-трійця і хрестик - точна копія натільного, який носив на грудях Ступка.

Автор пам'ятника - одеський скульптор Михайло Рева. Він дружив з Богданом Ступкою понад 15 років і бачив у ньому свого духовного наставника. "Я не хотів робити щось банальне: маску або руку. Богдан Ступка міцно пустив коріння в українську землю, був і є невід'ємною частиною України", - розповів Михайло Рева.

 Найяскравіші цитати Богдана Ступки:

"Нехай говорять, що хочуть, а я живу, як живу".

"Я не люблю війну, з дитинства боюся стрільби. Мені було всього три роки, але я добре її пам'ятаю. Пам'ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: зараз тут почнеться битва, йдіть із будинків. І тепер все життя мене переслідує страх. Цей страх іноді змушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я і пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш сховатися - це не ти, це завжди хтось інший".

"Мужики дуже люблять переодягатися, більше, ніж жінки. Візьміть історію костюма, і ви побачите, що, починаючи від папуасів, чого для себе тільки чоловіки не вигадували! Мужики - як півні, тільки б перед жінками крутитися".

"Раніше я був у жінок не особливо популярний. А зараз на старості років раптом почав подобатися - і молодим, і середнього віку, і бабусям. Сьогодні в Києві рано вранці йду по театру, а назустріч мені йде наша працівниця і каже:"Ой, яке ж диво, що перший чоловік, якого я сьогодні зустріла - це ви". А я що? Я далі пішов".

"Роби справу чесно, з душею - і твоє до тебе прийде".

"Я людина без слабкостей. Палити кинув, поїсти ніколи особливо не любив, п'ю помірно. Одним словом, сало не люблю, горілку не вживаю. Нудно навіть".

"Якщо повіриш в те, що кожен твій крок на сцені - велике мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес".

"Мені всі кажуть: Богдане, ти збожеволів на своїх українцях. А я ось недавно з'ясував, що сім'я Фрейда була родом із України, з містечка Тисмениця. Поїхав туди. Ось, кажу, адже Фрейд з ваших місць. А вони без поняття. Сидять всі і норкові шуби шиють".

"Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому".

"Мені завжди говорили: "Не хвалися, що ти це зробив. Ти - просто провідник ідей, які дали тобі батьки і Господь Бог. Якщо у тебе є здібності, ти не маєш це закопати. І ніколи не будь гордим".

"Я впевнений: щоб людині дурниці в голову не лізли, її завжди треба завантажувати роботою так, аби вона мертвою додому приходила".

"Все наше життя - суцільна імпровізація, а значить, все наше життя - це джаз".

"Господу Богу все добре вдалося - і народження, і юність, і зрілість. А ось старість - ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою".

"У шлюбі потрібно вміти вчасно приголубити, погладити, поцілувати. Тоді розумієш, що в тебе є її підтримка, а у неї - твоя". Актор був одружений на Ларисі Корнієнко, балерині з Баку. Жінка залишила кар'єру балерини і присвятила своє життя родині.

Ступка розповідав, що у важкі моменти вона говорила: "Ти така важка людина для життя, а подивлюся прем'єру - знову закохуюся і все прощаю". У шлюбі подружжя прожило понад 40 років.

вівторок, 28 липня 2020 р.

Видатний співець моря. Айвазовський І.К.

«Дев’ятий вал» (1850)

Видатний співець моря

Айвазовський І.К.

Море…Таємниче, мінливе, неосяжне – воно хвилює душу, не залишаючи людину байдужою. Скільки художників прагнули оспівати його в своїх картинах. Проте закарбувати красу морської стихії вдавалося не багатьом. Першим неперевершеним мариністом світу залишається Іван Костянтинович Айвазовський. Його по праву називають співцем моря.

Усе життя, хіба за винятком років навчання в Петербурзькій академії мистецтв та подорожей по світу, Айвазовський прожив у кримському містечку Феодосії. Тут він народився 29 липня 1817 р., тут створив найкращі свої картини.

Цікаві факти про Айвазовського:

1. З дитинства закоханий у море, саме йому він віддав свою любов і присвятив свою творчість. У художника вірменське коріння, а при народженні його звали Ованнес Айвазян. 

2. Схильність до малювання виявилася у нього ще в дитинстві.

3. Іван Айвазовський мав відмінний музичний слух. Ще в юності він навчився грати на скрипці.

4. Світова слава до Івана Айвазовського прийшла напрочуд рано. 25-річного художника захоплено приймали в Римі, Парижі, Лондоні, Амстердамі. У тридцятирічному віці Айвазовський уже був почесним членом Петербурзької Академії мистецтв, створені ним картини купували Микола ІІ, Олександр ІІІ, європейські монархи та турецькі султани. За видатні успіхи в живописі військово-морське відомство присудило йому звання художника Головного морського штабу з правом носіння адміралтейського мундира. Майже всі світові академії мистецтв ще за життя Айвазовського відзначили його нагородами, медалями та дипломами почесного члена.

«В гавані» (1842)

5.Брат живописця, Габріел Айвазовський, був архієпископом і видатним істориком.

6.Іван Айвазовський був почесним членом в шести містах - Санкт-Петербурзі, Парижі, Римі, Амстердамі, Штутгарті, Флоренції.

7. Свої твори, що вражали і вражають життєвістю і природністю, художник малював не з натури, а в майстерні. Айвазовський говорив, що рухи живих стихій невловимі для пензля: писати блискавку, порив вітру, сплеск хвиль немислимо з натури, художник повинен запам’ятовувати їх. Він малював по пам’яті і дуже швидко, досконало знав будову різних кораблів і в цьому був недосяжний для авторів рівень а-ля Айвазовський.

8. Закінчив Академію мистецтв із золотою медаллю. Айвазовський за рахунок Академії  був відправлений в тривалу подорож  на шість років. Він відвідав Італію, Францію, Голландію, Іспанію, Португалію і Швейцарію.

«Неаполітанська затока вранці» (1843)

9. Айвазовський не любив читати. Він дружив з Пушкіним, хоча при цьому навіть не був знайомий з його творчістю.

10. Майже все життя художник прожив в Криму. Його перша дружина пішла від нього через його бажання жити в провінції, а не в Петербурзі. Другий раз він одружився на дівчині на 40 років молодшій  за нього.

11. Іван Айвазовський жертвував багато грошей на благоустрій Феодосії, свого рідного міста. На його гроші тут були побудовані школа мистецтв, музей, галерея та концертний зал. Також тут проклали водопровід і значно розширили порт.

12. Коли в 80-х роках 19-го століття у місті настала велика посуха, Айвазовський проклав в місті труби від джерела,що належало йому. Воду всі могли набирати безкоштовно, а джерело давало близько 50 тисяч відер на добу.

13. Одного разу в Венеції Айвазовський написав картину для місцевого власника ковбасної фабрики за ковбасу. Пропозиція про бартерний обмін надійшла від венеціанця.

«Морський вид з каплицею на березі» (1845)

14. Чекаючи гостей, живописець знімав етикетки з пляшок і замінював їх власними, які сам же і малював. Нові етикетки зображували море.

15. Заздрісники нерідко звинувачували Айвазовського в нечесних прийомах, і він, щоб розвіяти сумніви публіки, не раз влаштовував сеанси публічного живопису, вражаючи присутніх швидкістю і чіткістю своєї роботи.

16 Своєю найкращою картиною майстер вважав ту, що стоїть на мольберті в майстерні, щойно розпочату. Художник мав 120 персональних виставок на батьківщині та за кордоном.

17. Протягом життя Іван Айвазовський написав понад 6000 картин.

18. Яскравість його фарб і «жвавість» картин вражали критиків. Не раз висловлювалися припущення, що він використовує якісь «особливі» фарби. Сам художник тільки посміювався, знаючи, що вся справа в таланті, а не в фарбах.

19. Будинок Айвазовського, розташований в Феодосії, на березі моря, був зведений за його власним проектом.

20. Папа Римський був так вражений його полотном «Хаос. Створення світу», що побажав купити картину, але художник не взяв грошей, а картину просто йому подарував.

«Хаос. Створення світу» (1841)

21. Айвазовський захоплювався історією і археологією, і сам багато разів брав участь в розкопках і археологічних дослідженнях.

22. Іноді він малював портрети, але тільки портрети своїх друзів і близьких.

Портрет дружини художника Анни Бурназян (1882)

23. За його вклад в культуру імператор подарував  живописцю довічне дворянське звання.

24. Айвазовський був другим художником, чиї роботи виставили в галереї Уффіці у Флоренції та першим у Луврі. Його картини – одні з найдорожчих серед визнаних українських та російських майстрів. Роботи художника й донині активно продаються на аукціонах «Крістіс» і «Сотбіс» та у середньому коштують 100-200 тисяч фунтів. У 2012 році картина «Вид Константинополя і Босфора» була продана за рекордну для Айвазовського ціну, 3.2 мільйони фунтів.

«Вид Константинополя і Босфора» (1856)

25. Помер у 1900 р. та похований в огорожі вірменської церкви у Феодосії. На його могилі є напис: «Народившись смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять».


четвер, 16 липня 2020 р.

Стежками книжкового літа


Літо – мрія кожної людини. Це прекрасна пора для змістовного відпочинку,веселих розваг та читання улюблених книжок. А у книг, як відомо, канікул немає,тому читач завжди з нетерпінням чекає зустрічі з літературними героями. Книжкові стежини літа надзвичайно цікаві!
Левитська М.
Музи і музика мого театру : автопортрет у декораціях / М. Левитська ; [ред. С. Головко]. - Київ : Либідь, 2016. - 240 с.












Емоційна візуальна екскурсія по художньому світу Марії Левитською створюється дизайнером, немов своєрідний спектакль. Фотографіями декорацій, костюмів, композицій, ескізів, мізансцен опер, балетів, драматичних вистав І. Сомова формує уявлення читача про творчість автора, веде його за хронологією подій. Так підтверджується існування особливого місця Марії Левитською в українському сценографічному мистецтві.


 
Балух В. О.
Культура Античності : [підручник] / В. О. Балух, В. П. Коцур. - Чернівці : Наші книги, 2015. - 632 с. : іл.

Підручник містить систематичний виклад розвитку культури античності, висвітлює процес зародження, формування, розквіту і занепаду античної культури, починаючи з культурного розвитку крито-мікенської цивілізації і завершуючи загальною кризою і падінням Західної Римської імперії.


Кублицький В.
Юнацтву про мистецтво. Кн. 3 / В. Кублицький. - Київ : Мистецтво, 2019. - 56 с. : іл.

У книзі для юнацтва пропонується розповідь про особливий жанр образотворчого мистецтва – побутовий. Це картини, які зображають приватну й громадську діяльність людей, їх сімейні стосунки та зв’язок з природою. Навіть спортивні змагання й військові дії стають темами полотен художників. Побутові твори живопису у своїй сукупності являють собою панораму суспільного життя в той чи інший період історії та становлять непересічний інтерес для допитливого глядача. Книгу адресовано юним шанувальникам прекрасного, яка допоможе їм зрозуміти повсякденне життя людей різних країн у різні часи.


Кублицький В.
Юнацтву про мистецтво. Кн. 4 / В. Кублицький. - Київ : Мистецтво, 2019. - 56 с. : іл.

У книзі для юнацтва пропонується розповідь про один із найпопулярніших жанрів образотворчого мистецтва – історичний. Адже картини на історичні, релігійні та міфологічні теми завжди інформативно насичені й наглядно знайомлять глядача з найважливішими подіями всіх часів і народів. Завдяки історичним композиціям ми немов би переносимось у минуле і стаємо його свідками. А це – справжня скарбниця для юного допитливого розуму та багатий матеріал для роздумів. Книгу адресовано юним шанувальникам прекрасного, які зможуть заглибитись у давні часи людства.